Меч Арея

Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герці, й хто зна, чим би все скінчилося, коли б степовиків карий за п'ятим разом не схарапудивсь і не став дибки. Шабля свиснула в повітрі й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зріз, і застряла в ньому. Він поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, і довгий ніж просвистів повз Богданове вухо.

А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в неї шаблюкою. Степовик не міг і дихнути від забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Він погнав понад яром до лісу. Та тут на дорозі йому став Малко. Не знати звідки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бігали, збурені боєм, він виріс якраз на шляху втікача, тримаючи в руці меч. І чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилиці випнулися й оголили два гострі хребці.

Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бік, раптом розітнув повітря довгим мечем й опустив його степовикові на потилицю. Княжич Богдан сидів, поклавши на коліна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам і який тепер ходив поміж розкиданими на траві степовиками й дорізував поранених. Усі три жони були живі. Найстаріша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падінні, й на неї ніхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрій, схожа на робу, підкотивши поділ спідниці вище коліна, розтирала вдарену ногу — гарну й сліпучо-білу. Та на неї теж ніхто не дивився. Кожен обтирав кров, і піт, і багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсім несподівано, в цілком безпечному місці, за якусь верству від городу, й вони досі не могли прийти до тями.

— Ти хто єси, отроче?

Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дівчина й злякано дивилася на Богдана. Кінь тряс головою від болю, форкав і бризкав на неї кривавицею, та дівчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луці.

— Хто єси?

Діва підійшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилі.

— Роб єси княгині Ради?

Богдан мовчав. Дівчина зняла з білої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:

— На, відкупишся в княгині.

Хлопець несвідомо взяв гривню й ніяк не міг одвести віч од діви.

З лісу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонників. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тільки тепер Богдана мовби попустило. Він кинув важезну довбешку — крива шабля, що й досі стриміла в ній, від удару дзенькнула й зламалась навпіл. Він стрибнув на землю й опинився в материних обіймах.

— Мамо...

Се було перше слово, на яке Богдан спромігся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й міцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.

— Що то в тебе є? — по якомусь часі спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.

Отрок, зиркнувши з-під материної руки на чужу діву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.

— Взяла-м князя за робочича, — звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. — Дозволь, княгине, поцілувати твого сина.

Й, не чекаючи відповіді, підійшла, відірвала хлопця од материних грудей, взяла його обіруч за голову й міцно поцілувала в засльозені вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. діва пояснила княгині:

— Се діло його рук.

Княгиня Рада, зітхнувши, поспитала:

— Звідкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?

— З городу стольного, з Витичева.

— Я-м тебе зразу впізнала.

— І я тебе, княгине.

— Така була твоя мати молодою. Така саміська. Ти ж зовсім маленька тоді...

— Я вже-м невіста, княгине, — сказала Ясновида й відступилася трохи вбік, неначе се зізнання завдало їй прикрощів.

— Чия ж єси невіста?

Ясновида перше поправила на собі полоття, відвернулась убік і проказала:

— Тура, князя косарів луганських.

— Джурджа... — промовила Рада. — Лугарі кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?

Діва не відповіла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зітхнула, погладила його по розпатланому волоссі й підійшла до свого коня, якого тримав за повід челядник.

— Підсади ж! — невідомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомілку. Вона звісила ноги на один бік і силувано всміхнулася до Ясновиди.

— Будь гостею в нашому вогнищі, княжно.

— Спаси Біг, — відповіла та. — Тепер мені й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.

Вона пішла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потім. Услід пленталися Ясновидиці робині й між із мечем через плече, а позад усіх виступав на захваченому коні тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.

— Кинь оту погань! — гримнула княгиня Рада.

Та Малко не зважав.

— Маю поставити сю голову на сулиці над ворітьми, — сказав він. — Хай лякається гайвороння.

Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про інше:

— Отих... побитих... спалити треба.