Мертва зона

Говорити голосно начебто не випадало: колись вона й сама сказала б, що розмовляти на кладовищі з мертвим може хіба що ненормальний. Та в що хвилину, на превеликий Сейрин подив, на неї наринули такі бурхливі й невтримні почуття, що їй боляче звело горло, а руки несамохіть стислися так, наче їх злютувало. І нічого страшного, як вона й поговорить із Джонні: зрештою, позаду в них дев’ять років, і ось тепер усьому кінець. Далі буде тільки Уолт, і діти, і усмішки з-за помосту, на якому промовляє її чоловік, постійні усмішки на задньому плані, а час від часу, гляди, й нарисочок у недільній газеті, якщо Уолтова політична кар’єра зазнає стрімкого злету, на який він так упевнено розраховує. Майбутнє щороку додаватиме її косам трохи сивини; і скоро вже не походиш без ліфчика, бо груди дедалі дужче одвисатимуть: і доведеться обачніше користуватись косметикою; майбутнє — це регулярні заняття в групі здоров’я при бангорському осередку Спілки молодих християнок, вічні покупки, проводи Денні до першого класу, а Дженіс до дитячого садка, новорічні вечірки й вигадливі капелюшки; і отак життя її помалу перейде рубіж вісімдесятих років, за який раніше заглядали тільки письменники-фантасти, і вступить у дивну й майже невідому фазу — в середні літа.

У тому майбутньому окружних ярмарків уже не передбачалось.

З очей її повільно покотилися перші пекучі сльозинки.

— Ой, Джонні, — мовила вона. — Все ж мало бути зовсім інакше, хіба ні? Ніхто ж і подумати не міг, що все отак скінчиться.

Сейра похилила голову, болісно, але марно ковтаючи сльози. І зрештою голосно заридала, і ясне сонячне світло роздробилося на безліч блискучих призмочок. А вітер, що досі здавався таким теплим, наче стояло бабине літо, раптом війнув на її мокрі щоки лютневим холодом.

— Це несправедливо! — вдерся її крик у німотність Боуденів, Марстенсів, Пілсбері, усієї тієї мертвої аудиторії, здатної засвідчити лиш одне: що життя скороминуще, а смерть є смерть. — О боже, як це несправедливо!

І раптом чиясь рука торкнулась її шиї.

12

…і той вечір лишився найкращим, що в нас було, хоч іноді мені аж не віриться, що був колись такий 1970 рік, із студентськими заворушеннями, з президентом Ніксоном, без кишенькових калькуляторів і портативних відеомагнітофонів, без Брюса Спрінгстіна й панк-року. А часом здається, що до тих днів, навпаки, лиш рукою сягнути, що до них можна фізично доторкнутися й що якби мені обняти тебе, пригорнути, я зміг би повести тебе з собою в інше майбутнє, де не було б ні болю, ні темряви, ні гіркоти вибору.

Що ж, усі ми робимо що можемо, і треба робити це по змозі добре… а якщо добре не виходить, то докладати всіх зусиль, аби вийшло.

Я сподіваюся, люба, що ти згадуватимеш мене також по змозі добре.

Усього тобі найкращого, моя любове.

Джонні.

13

Вона судомно хапнула ротом повітря, рвучко випростала спину, очі її злякано розширились.

— Джонні?…

Все зникло.

Хоч би що то було, воно зникло.

Сейра підвелась і озирнулася: певна річ, ніде нікого. Та все одно вона бачила: онде він стоїть, довготелесий, глибоко застромивши руки в кишені, з отією своєю іронічною посмішкою на не дуже гарному, але милому обличчі, — стоїть, недбало прихилившись чи то до якогось пам’ятника, чи то до кам’яного стовпа воріт, чи, може, просто до дерева, обпаленого вже пригаслим вогнем осені. Не біда, Сейро… невже ти й досі нюхаєш той клятий кокаїн?…

І нема нікого й нічого, крім Джонні. Він десь тут, зовсім близенько, а може, й скрізь.

Усі ми робимо що можемо, і треба робити це по змозі добре… а якщо добре не виходить, то докладати всіх зусиль, аби вийшло. Ніщо не втрачається без вороття, Сейро. Нема такого, чого не можна віднайти.

— Усе той самий Джонні, — прошепотіла вона й рушила до виходу з кладовища.

Перейшла дорогу і там якусь хвилю постояла, дивлячись назад. Дув теплий поривчастий вітер, і здавалося, ніби по всьому довкола перебігають широкі пасмуги світла й тіні. Таємниче шелестіли крони дерев.

Сейра сіла за кермо, і машина швидко поїхала від кладовища.

ФЕНОМЕН СТІВЕНА КІНГА