Ми

Не дослухавши, я прожогом кинувся до нього нагору – я ганебно рятувався втечею. Не було сили підняти очі – рябіло від блискучих, скляних сходів під ногами, і з кожною сходинкою все безнадійніше: мені, злочинцеві, отруєному, – тут не місце. Мені ніколи вже більше не влитися в точний механічний ритм, не пливти дзеркально-безтурботним морем. Мені – вічно горіти, метатися, відшукувати куточок, куди б заховати очі, – вічно, поки я нарешті не знайду сили пройти і…

І крижана іскра – наскрізь: я – нехай; я – байдуже; але ж треба буде і про неї, і її теж…

Я виліз з люка на палубу і зупинився: не знаю, куди тепер, не знаю, навіщо прийшов сюди. Подивився вгору. Там тьмяно підіймалося змучене полуднем сонце. Внизу – був «Інтеграл», сіро-скляний, неживий. Рожева кров витекла, мені ясно, що все це – тільки моя фантазія, що все залишилося як і раніше, і водночас ясно…

– Та ви що, 503, оглухли? Кличу, кличу… Що з вами? – це Другий Будівельник – прямо над вухом у мене: мабуть, вже давно кричить.

Що зі мною? Я втратив кермо. Мотор гуде щосили, аеро тремтить і мчить, але керма немає – і я не знаю, куди мчу: вниз – і зараз об землю або вгору – і в сонце, у вогонь…

Запис 16-й

Конспект:

Жовте. Двовимірна тінь. Невиліковна душа

Не записував декілька днів. Не знаю скільки: всі дні – один. Всі дні – одного кольору – жовтого, наче спраглий, розжарений пісок, і жодного клаптика тіні, жодної краплі води, і по жовтому піску без кінця. Я не можу без неї – а вона, з тих пір як тоді незрозуміло зникла в Древньому Будинку…

З того часу я бачив її лиш раз на прогулянці. Два, три, чотири дні тому – не знаю: всі дні – один. Вона промайнула, на секунду заповнила жовтий, порожній світ. З нею об руку – по плече їй – двоякий S, і тонко-паперовий доктор, і хтось четвертий – запам’яталися тільки його пальці: вони вилітали з рукавів юніфи, наче пучки променів – надзвичайно тонкі, білі, довгі. I підняла руку, помахала мені; через голову I – нагнулася до того з пальцями-променями. Мені почулося слово «Інтеграл»: усі четверо озирнулися на мене; і ось вже загубилися в сіро-блакитному небі, і знову – жовтий, висушений шлях.

Увечері того дня у неї був рожевий квиток до мене. Я стояв перед нумератором – і з ніжністю, з ненавистю благав його, щоб клацнув, щоб у білому прорізі з’явилося швидше: I-330. Грюкали двері, виходили з ліфта бліді, високі, рожеві, смагляві; спадали кругом штори. Її не було. Не прийшла.

Та можливо, саме цієї миті, рівно о 22, коли я пишу це, – вона, закривши очі, так само тулиться до когось плечем і так само говорить комусь: «Ти любиш?» Кому? Хто він? Цей, з променями-пальцями, або R, що бризкає, губатий? Або S?

S… Чому всі дні я чую за собою його пласкі кроки, неначе хто хлюпає по калюжах? Чому він усі дні за мною – наче тінь? Попереду, збоку, ззаду, сіро-блакитна, двомірна тінь: крізь неї проходять, на неї наступають, але вона все так само незмінно тут, поруч, прив’язана невидимою пуповиною. Може, ця пуповина – вона, I? Не знаю. Або, можливо, їм, Хранителям, вже відомо, що я…

Якби вам сказали: ваша тінь бачить вас, увесь час бачить. Розумієте? І от раптом – у вас дивне відчуття: руки – сторонні, заважають, і я ловлю себе на тому, що безглуздо, не в такт крокам, розмахую руками. Або раптом – неодмінно озирнутися, а озирнутися не можна, нізащо, шия – закута. І я біжу, біжу все швидше і спиною відчуваю: швидше за мною тінь, і від неї – нікуди, нікуди…

У себе в кімнаті – нарешті один. Але тут інше: телефон. Знову беру трубку: «Так, I-330, будь ласка». І знову в слухавці легкий шум, чиїсь кроки в коридорі – повз двері її кімнати, і мовчання… Кидаю слухавку – і не можу, не можу більше. Туди – до неї.

Це було вчора. Побіг туди і цілу годину, від 16 до 17, бродив біля будинку, де вона живе. Повз, рядами, нумери. В такт сипалися тисячі ніг, мільйонноногий левіафан, гойдаючись, плив мимо. А мене одного виплеснуло бурею на безлюдний острів, і шукаю, шукаю очима в сіро-блакитних хвилях.

От зараз звідки-небудь – гостро-глузливий кут піднятих до скронь брів і темні вікна очей, і там, всередині, палає камін, рухаються чиїсь тіні. І я одразу туди, всередину, і скажу їй «ти» – неодмінно «ти»: «Ти ж знаєш – я не можу без тебе. Так навіщо ж?»

Але вона мовчить. Я раптом чую тишу, раптом чую – Музичний Завод і розумію: вже більше 17, усі давно пішли, я один, я спізнився. Навкруги – скляна, залита жовтим сонцем пустеля. Я бачу: як у воді – скляній гладі підвішені догори дриґом перекинуті, іскристі стіни, і перекинуто, глузливо, догори дриґом підвішений я.

Мені потрібно швидше, негайно – в Медичне Бюро отримати посвідчення, що я хворий, інакше мене візьмуть і… А може, це й буде якнайкраще. Залишитися тут і спокійно чекати, поки побачать, доставлять до Операційного – відразу все закінчити, відразу все спокутувати.

Легкий шерех, і переді мною – подвійнозігнута тінь. Я не дивлячись відчував, як швидко угвинтилися в мене два сіро-сталевих свердла, щосили посміхнувся і сказав – що-небудь потрібно було сказати:

– Мені… мені треба в Медичне Бюро.