Ми

Я ледве дочекався, поки він написав мені посвідчення про хворобу на сьогодні і на завтра, ще раз мовчки міцно стиснув йому руку і вибіг назовні.

Серце – легке, швидке, як аеро, і несе, несе мене вгору. Я знав: завтра – якась радість. Яка?

Запис 17-й

Конспект:

Крізь скло. Я помер. Коридори

Я абсолютно спантеличений. Вчора, в цей самий момент, коли я думав, що все вже розплуталось, знайдені всі ікси – в моєму рівнянні з’явилися нові невідомі.

Початок координат у всій цій історії – звичайно, Древній Будинок. З цієї точки – осі Х-ів, Y-ів, Z-ів, на яких для мене з недавнього часу побудований увесь світ. По осі Х-ів (Проспекту 59-му) я йшов пішки до початку координат. В мені – строкатим вихором вчорашнє: перекинуті будинки й люди, болісно-сторонні руки, блискучі ножиці, краплі, що гостро капають в умивальнику – так було, було одного разу. І все це, розриваючи м’язи, стрімко крутиться там – за розплавленою від вогню поверхнею, де «душа».

Щоб виконати припис лікаря, я навмисне вибрав шлях не по гіпотенузі, а по двом катетам. І от уже другий катет: кругова дорога біля підніжжя Зеленої Стіни. З неосяжного зеленого океану за Стіною котився на мене дикий мур з коренів, квітів, гілок, листя – встав на диби – зараз накриє мене, і з людини – найтоншого і найтоншого з механізмів – я перетворюся…

Але, на щастя, між мною і диким зеленим океаном – скло Стіни. О велична, божественна мудрість стін, перепон! Це, можливо, найбільший з усіх винаходів. Людина перестала бути дикою твариною тільки тоді, коли вона побудувала першу стіну. Людина перестала бути дикою людиною тільки тоді, коли ми побудували Зелену Стіну, коли ми цією Стіною ізолювали свій машинний, досконалий світ від нерозумного, потворного світу дерев, птахів, тварин…

Крізь скло на мене – туманно, тьмяно – тупа морда якогось звіра, жовті очі, вперто повторюють одну і ту ж незрозумілу мені думку. Ми довго дивилися один одному в очі – в ці шахти з поверхневого світу в інший, заповерхневий. І в мені копошиться: «А раптом він, жовтоокий, – у своїй безглуздій, брудній купі листя, в своєму невирахованому житті – щасливіший за нас?»

Я змахнув рукою, жовті очі мигнули, позадкували, пропали в листі. Жалюгідна істота! Який абсурд: він – щасливіший за нас! Може бути, щасливіший за мене – так; але ж я – тільки виключення, я хворий.

Та і я… Я вже бачу темно-червоні стіни Древнього Будинку – і милий зарослий баб’ячий рот… я кидаюся до старої щодуху:

– Тут вона?

Зарослий рот розкрився повільно:

– Це хто ж такий – вона?

– Ах, ну хто-хто? Так I, звичайно… Ми ж разом з нею тоді – на аеро…

– А-а, так, так… Так-так-так…

Промені-зморшки біля губ, лукаві промені з жовтих очей, які пробираються всередину мене, – все глибше… І нарешті:

– Ну, добре вже… тут вона, недавно пройшла.

Тут. Я побачив: біля ніг старої – кущ сріблясто-гіркого полину (двір Древнього Будинку – це той самий музей, він ретельно збережений в доісторичному вигляді), полин простягнув гілку на руку старій, стара погладжує гілку, на колінах у неї – від сонця жовта смуга. І на одну мить: я, сонце, стара, полин, жовті очі – ми всі єдине, ми міцно пов’язані якимись жилками, і по жилах – одна загальна, буйна, чудова кров…

Мені тепер соромно писати про це, але я обіцяв у цих записках бути відвертим до кінця. Так от: я нагнувся – і поцілував зарослий, м’який, моховий рот. Стара утерлася, засміялася…

Бігом через знайомі напівтісні гучні кімнати – чомусь одразу туди, в спальню. Вже біля дверей схопився за ручку і раптом: «А якщо вона там не одна?» Став, прислухався. Але чув тільки: тукало поряд – не в мені, а десь біля мене – моє серце.

Увійшов. Широке, незім’яте ліжко. Дзеркало. Ще дзеркало в дверях шафи, і в замковій щілині там – ключ зі старовинним кільцем. І нікого.

Я тихенько покликав:

– I! Ти тут? – і ще тихіше, з заплющеними очима, затамувавши подих, – так, неначе б я стояв уже на колінах перед нею: – I! Мила!

Тихо. Тільки в білу чашку умивальника з крана капає вода, квапливо. Не можу зараз пояснити чому, але тільки це було мені неприємно; я міцно закрив кран, вийшов. Тут її немає: ясно. І виходить, вона в якійсь інший «квартирі».

Широкими похмурими сходами збіг нижче, потягнув одні двері, інші, треті: замкнено. Все було замкнено, крім тільки тієї однієї «нашої» «квартири», і там – нікого.

І все-таки – знову туди, сам не знаю навіщо. Я йшов повільно, насилу – підошви раптом стали чавунними. Пам’ятаю чітко думку: «Це помилка, що сила тяжіння – константна. Отже, всі мої формули…»

Тут – розрив; в самому низу грюкнули двері, хтось швидко протупав по плитах. Я – знову легкий, найлегший – кинувся до поручнів – перегнутися, в одному слові, в одному крику «Ти!» – вигукнути все…

Й похололо: внизу – вписана в темний квадрат тіні від віконного сплетіння, розмахуючи рожевими крилами-вухами, мчала голова S.

Блискавкою – один тільки голий висновок, без умови (передумови я не знаю і тепер): «Не можна – нізащо – щоб він мене побачив».

І навшпиньки, втискаючись у стіну, я ковзнув вгору до тієї незамкненої квартири.