Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Містер Андерсен, що пішов поспати, вернувсь уже посвіжілий і залопотів по-англійському ще швидше, ніж доти, а місіс Андерсен воркувала по-французькому. Обидва молодики вперто балакали тільки по-португальському, а панночки скрекотіли так, що часом не можна було добрати, чи вони говорять по-португальському, чи по-французькому з португальським акцентом. Я ж озивався то по-англійському, то по-французькому. В такий спосіб ми ділилися своїми думками про Вагнера, Ніццу, про Петера Корнеліуса (причому мені довго здавалося, що мова йде про Корнуельс, та ніхто того не помітив), про доктрину Монро; поговорили про моральність Едуарда VII, про особливий чар Парижа та про його велику подібність до Ресіфі, про багатство тропічної флори, про метелики, оси та змії і про новітню моду на бридж. Принаймні мені здалося, що ми розмовляли саме про це. Але моїм співрозмовникам, можливо, здалося щось інше. Мені було приємно погомоніти отак невимушено після силуваної мовчанки на «Золотому леві», але незабаром я відчув, що стомився. Господарі мої, певне, відчували те саме. Але, боячись, що інші помітять та осудять ту втому, кожне іще подвоювало своє завзяття в розмові; тільки молоді бразильці скоро покинули нас, пішли на тенісний корт і почали всілякими вигуками та знаками переманювати до себе дівчат, удаючи, ніби думають, що я нічого не помічаю.

Щоб якось прикрити втечу своїх дочок, місіс Андерсен почала дуже цікаво, але надзвичайно розтягнуто оповідати чи то про незрівнянну барвистість південно-американських колібрі, чи то про незвичайну красу тамтешніх квітів, чи про те, як чудово міниться якась риба, спіймана в південних морях, чи то про пишноту карнавальних убрань та оздоб, чи то про все те разом, а може, й про щось зовсім інше. Проте розповідала вона прегарно, вельми виразиста й жваво.

— Mais oui, — притакував я, — mais oui![1]

Коли я нарешті почав прощатися, вся родина Андерсенів, як того вимагала доброзвичайність, засипала мене запрошеннями приходити завтра, і позавтра, і взагалі приходити. Я так само захоплено дякував і обіцяв приходити. Та в останню мить мовчазніша з дочок внесла зовсім іншу ноту в ті запросини: вона тихо промовила, не дивлячись на мене:

— Ми в будень буваємо зовсім самі…

Я зрозумів, що не прийти буде нечемно. І приходив іще кілька разів. Коли я згадую ті свої пізніші візити до вілли «Ельсінор», мені уявляється, наче я пильно вдивлявся кудись крізь завіси з темного серпанку, сподіваючись угледіти за ними споріднену людську душу. В тих словах і в голосі молодшої з сестер Андерсен примарилась мені якась містична обіцянка тієї жіночої дружби, що її завше жадає й прагне чоловіча душа. Тієї обіцянки вона не справдила, ні разу більше не повторила, а може, й зовсім її не думала давати. Але я жив тією надією в Ресіфі. Я приходив нібито пограти вчотирьох у теніс із дочками і матір’ю, бо в будень ті молодики-бразильці, наречені дочок, були зайняті своїми комерційними справами в місті. Андерсен був, можна сказати, англоман і досить передова людина, і дочки його мали свободу, небачену в Бразилії в ті довоєнні дні. Вони могли навіть кататись на велосипедах по безпечніших околицях і носити короткі, лиш по кісточки, сукні, й комірці в них не закривали шиї наглухо. І ще вони вміли вживати чудове англійське слово «флірт». Вважалось уже, що молодша міс Андерсен «фліртує» зі мною. Годі й уявити собі більш «англійську» ситуацію!

Та далі я не пішов. Я не підійняв тієї завіси. Одного разу, коли ми були вдвох у садку, мені здалося, наче вона не від того, щоб я її поцілував, але нагода та минула, перше ніж я наважився випробувати, чи це справді так. А вона, може, вирішила, що я надто несміливий, і більше не давала мені такої нагоди. Тепер я вже не можу виразно пригадати, чому саме я так тоді подумав і чому завагався. І важко собі уявити, який «трикутник» вийшов би в нас із нею та з її нареченим, коли б ми тоді справді поцілувалися. Я купував їй та сестрі дорогі цукерки, а матері приносив цілі оберемки квітів. Ми гатили ракетками по тенісному м’ячеві, розмовляли французькою мовою, іще зеленою й уже нагнилуватою водночас, і знову бралися за ракетки, щоб перепочити від тої розмови. Розмовляли ми не задля того, щоб сказати щось одне одному, а, навпаки, аби приховати, що нам нічого сказати. Та примарна призвістка дружби скоро розвіялась, і коли «Золотого лева» розвантажили та навантажили, я був готовий до відплиття, як і будь-хто з нашого екіпажу.