Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Чотири чи п’ять днів пробув я отак у своїй каюті, й ніхто не дбав про мене, крім Вета; та ще раз на хвилинку зайшов другий помічник і кілька разів питався про мене механік. Ті дні стали в моїй пам’яті тлом цілої бурі невиразних і болючих думок про все, що гнітило мене до того — та, властиво, й по тому. Я не стільки намагався якось додумати їх до кінця, до висновку, скільки метався та борсався серед них. Мене й тягло на ті думки, й із душі вернуло від них. І лиш безладними уривками я можу щось про них розповісти.

Найголовніше, найістотніше в моєму становищі було ось що: я вступив у життя з непохитною вірою в себе, в людей і світ — і несподівано втратив ту віру. Я втратив усяку певність у собі: я став чужий своїм ближнім і боявся їх. А тепер ще й тіло моє опинилось у нестерпному розладі з тим негостинним світом, що до нього я потрапив. Мені й на гадку ніколи не спадало, що воно може бути таке безпорадне та беззахисне, коли стихія й випадок отак не знати чого завізьмуться на нього. Вся оця нещаслива, самотня й нескінченна подорож була безглузда від початку й до кінця витівка безнадійного дурня. Навіщо, навіщо я повернувся спиною до свого звичного світу? Навіщо дав старому Ферндайкові випхати мене з нього? Я ж був щасливий чи принаймні коли й не зовсім щасливий, то більш-менш на своєму місці.

Змоклий до рубця, насилу тримаючись на ліжку, що стрибало, мов той цап, і ухиляючись від підступних ударів своїх-таки речей, я в подиві думав: «Невже правда, що колись я був щасливий і спокійний! Невже я колись твердо й упевнено ступав по землі й усміхався дружньо до зір?» Я згадував залиті сонцем пагорби Вілтшіру та вечірні оксфордські вулиці як щось неправдоподібно й незмінно прекрасне. Чи справді все те колись існувало? От до того світу, до впорядкованого, заможного життя в середній та південній Англії я й був пристосований. Я розумів звичаї, що панували там, міг вірити людям, жити добропорядно, поводитися серед них невимушено й упевнено. Злигодні мої почалися, тільки-но я ступив один крок від того світу. А тепер я все далі й далі віддаляюся від нього!

Але ж чи нормальна оця моя нездатність пристосовуватися?

У голові в мене ритмічно гуло: «Нормально — ненормально — нормально — ненормально…»

От, наприклад, я так прикро страждаю від морської хвороби. Чи й решту мордує оця кволість та нудота? Чи вони всі вже пройшли через це? Чи, може, й тепер так само страждають? Я пильно придивлявся до Вета. Чи він цілком здоровий? Він ходив хитаючись, був блідий, змоклий. Але робив своє діло, носив мені каву. І поки я бабрався в тих чорних думках про свою цілковиту непридатність до життя, може, решта всі — чи принаймні дехто з них — просто не давали волі таким гнітючим думкам?

Може, вони просто товстошкіріші за мене?

І чому всі мене так не злюбили? Чи це в мене якесь ненормальне невміння сходитися з людьми? Чи, може, я просто надміру вразливий? Чи, може, насправді вони всі такі самотні, як і я, тільки не усвідомлюють того? Може, вони й не помічають, як мало спілкуються одне з одним? Та коли всі на світі отакі самотні, то як же тоді може існувати людське суспільство? В Оксфорді, приязно вітаючи кого-небудь, чуєш у його відповіді таку саму приязнь. Та чи справді воно так? Чи тільки так собі гадаєш? Чи існує взагалі та приязнь? Коли я тепер, загубивши свою молодість, повернуся назад, чи віднайду я знову Оксфорд, і Вілтшір, і дружбу?

А втім, дружба — в особі Лайолфа Гревза — вже сама повернулася до мене задом і відкрила свою фальшивість. І кохання так само. А коли весь той любий серцю світ був тільки сном, коли оця страхітлива бовтанина серед розбурханих вод будить мене від таких снів, то для якої дійсності маю я пробудитися?

Здається, кілька днів я лежав у гарячці й, марячи, розмовляв із Ветом. А потім вітер несподівано стих, сліпуче сонце висушило палубу нашого тісного залізного світу, рипіння й зітхання судна увійшло в спокійний ритм, важкі безладні удари хвиль змінилися розмірним, дедалі плавнішим танцем. Я відчув, що до мене знову повертаються сила й апетит. Вет допоміг мені трохи прибрати в каюті, я, зціпивши зуби, зголив цупку щетину, перемінив білизну, надів чистий комірець, пов’язав краватку й вийшов до обіду.

— Ожили вже? — з повним ротом, ніби аж приязно сказав механік, побачивши мене. — Ну, тепер ви трошки краще знатимете, що таке море.

— Стривайте, біля мису Горн іще й не таке буде, — озвався старший помічник.

— Хочете бобів? — Вет простяг мені консервну бляшанку.

Які смачні й ситі здались мені ті боби!

— У мене колись була одна книжка, — промовив механік, — то в ній писалося про силу хвиль та припливів. Щось страшне! Там були обрахунки. Я їх не зовсім зрозумів, але цифри просто разючі. Тією силою можна побудувати височенну вежу, рухати нею усі поїзди в Європі, освітити трохи не всю землю, і все те пропадає намарно. Дива, еге?

— Щось не віриться, — відказав старший помічник.

— Математика, нічого не вдієш, — не здавався механік.

— Ми ковзаємо по поверхні речей, — устряв я, та ніхто не оцінив такої премудрості.