Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Міс Констанція Блетсуорсі була вельми поважна дама в білявій перуці чи то з білявими косами, укладеними достоту на манір перуки. Вона мала компаньйонку, дуже подібну до неї, але ще огряднішу, просто неймовірно огрядну жінку; її грандіозний бюст глибоко вразив мою дитячу уяву. Пам’ятаю, як вони сиділи в кріслах високо наді мною, а я примостився на подушечці біля каміна. Їхня розмова з молодим пастором закарбувалася в моїй пам’яті, бо була досить важлива. Обидві дами видимо дотримувались тієї думки, що пастора спрямовано до Челтнема помилково і що йому слід не гаючись забрати мене та проїхати поїздом ще принаймні годину до господи мого дядька, парафіяльного священика в Гароу-Говарді.

Тітка кілька разів сказала, що вона зворушена братовим довір’ям, але стан здоров’я не дозволяє їй узяти мене до себе в дім. Удвох із компаньйонкою вони засипали молодого пастора такими подробицями про її недуги, які лишень йому годилося почути, і навіть, здається мені, не тільки такими. Видно, вони хотіли скараскатися мене за всяку ціну. А пастор, хоч сан зобов’язував його до співчутливості, видимо силкувався ухилитися від тих звірень, оскільки вони загрожували ускладнити доручену йому справу. Мій батько, мовляв, нічого не казав йому про свого гароу-говардського брата, натомість прямо доручив йому відвезти мене до тітки Констанції, своєї старшої сестри й виховательки, що її він уважає за опору всієї родини. Пастор заявив, що не має права відійти від батькових настанов і що він уже виконав дане йому доручення, передавши мене до тітчиних рук; лишається тільки владнати питання про деякі дрібні подорожні витрати, що їх не передбачив мій батько.

Що ж до мене, то я тим часом терпляче сидів на своїй подушечці, вдаючи, ніби уважно розглядаю камін, — таких печей я на Мадейрі не бачив, — а сам пильно прислухався до їхньої розмови. Мені не дуже хотілося лишатись у тітки, зате не терпілося швидше розпрощатися з молодим пастором, отож я палко бажав йому успіху в його намаганні здихатись мене й зрадів з його перемоги.

Пастор був гладкий, білявий, кругловидий молодик із високим хрипкуватим тенорком, більше підхожим до проказування молитов, аніж до звичайної розмови. Побачивши мене вперше, він просто засипав мене ласкавими словами, а на кораблі спочатку навіть клав спати біля себе. Та моя нездатність гідно терпіти хитавицю, а також невміння щоразу вчасно попроситися «надвір» помалу зіпсували наші взаємини, що були склалися спершу так ідеально. Поки ми прибули до Саутгемптона, в нас розвинулась обопільна неприязнь, що її пом’якшувала тільки надія на близьку й тривалу розлуку.

Коротше кажучи, він хотів якнайшвидше спекатися мене…

І я лишився в тітки.

Челтнем виявився не дуже щасливим притулком для мене. П’ятирічний хлопчак — створіння непосидюще, не дуже розбірливе в своїх розвагах і часом небезпечне в своїх спробах познайомитися з цікавими, але ламкими речами, що їх так багато в довколишньому світі. Тітка моя була завзята колекціонерка челсійських статуеток і взагалі старої англійської порцеляни; вона любила ці химерні дрібнички, однак нездатна була зрозуміти мою не меншу пристрасть до них — пристрасть, що так часто мала трагічні наслідки для її скарбів. Не подобались їй і мої спроби погратися з двома розкоханими сивими перськими кицьками — окрасою її дому — та внести якесь пожвавлення в їхнє життя. Я ж не знав, що, коли хочеш погратися з кицькою, не слід надто докучати їй, і що навіть твої найвлучніші штурхани дуже рідко тішать її так само, як тебе. Мої геройські подвиги в садку, де я воював із тітчиними жоржинами та айстрами, немовби то були ворожі лицарі чи полки вояків, теж нітрохи не захоплювали її.

Двоє літніх слуг та скоцюрблений садівник, що дбали про вигоди та гідність моєї тітки та її компаньйонки, поділяли думку своєї господині, що виховання дітей повинне мати виключно репресивний характер; отож я змушений був надалі поводитись якомога нечутніше. Пригадую, мені найняли молодого вчителя й доручили йому водити мене гуляти якомога довше й навчати мене якомога тихіше. Однак я зовсім забув його, пам’ятаю хіба, що на ньому вперше зроду побачив пристібні манжети. А Челтнем запав мені в пам’ять широкими, нескінченно довгими вулицями, шерегами блідо-сірих будинків під блідо-блакитним небом, курзалом, курортними кріслами на коліщатках та своєю безбарвністю й нудьгою, такими незвичними після Мадейри.