Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Отож дядько, бувало, відгорне рукава стихаря, нахилиться над поруччям амвона, усміхнеться ласкаво й переконливо, і в устах у нього все стає таке ясне та лагідне, як повітря Англії, і мені здається: аби я мав досить гострий зір, то побачив би високо-високо в блакитному ефірі ще одного ласкавого вітця, що навчає свій благословенний світ. А нижче перед ним сидять, немов у храмі на лавах, попідводивши до нього погляди, монархи, князі, володарі світу сього — всі, треба гадати, з найкращими намірами, поки нема прямих доказів протилежного. Королева Вікторія, проста, лагідна й мудра, схожа радше на круглу сільську паляницю, увінчану короною, сидить найвище поміж усіх, і здається вона мені не стільки королевою й імператрицею, скільки намісницею бога на землі. По неділях вона сидить на великій королівській лаві під самісіньким боговим амвоном і, цілком напевне, після казання везе бога до себе додому обідати. Темношкірим царкам, що знають і шанують її більше за бога, вона дарує томики авторизованого англійського перекладу біблії, великодушно припоручаючи тих вірних підданців своєму другові й володареві. І, напевне, вона пише йому поважні листи — так, як лордові Біконсфілдові чи німецькому кайзерові, — підкреслюючи в них свої найщиріші побажання, навіяні їй власною мудрістю й трошечки підказані бароном Стокмаром, щодо блага її держави, всього божого світу та її вінценосних родичів. А нижче королеви — ціла ієрархічна система суцільної доброти. От наш місцевий магнат, сер Вілобі Денбі, великий знавець зрошування субтропічних ґрунтів та вирощування бавовни для манчестерських прядилень та на потребу всьому людству. Показний, рум’яний, натоптаний чоловік, що їздив по селу на дебелому вгодованому конику. Далі до Дівайза пролягли володіння й сфера впливу лорда Пенгартінгдона, банкіра й археолога, Блетсуорсі по матері. Блетсуорсі фактично володіли своїми спадковими ґрунтами від Даунтона до Шефтсбері й далі до Вінкентона.

От у цьому доброзичливому світі, що його мій добрий дядечко та його бог створили на вілтшірських узгір’ях, я й виріс із дитини на підлітка, і темний струмінь материної крові, неспокійної й тужливої, тік у моїх жилах непомітно, нічим себе не виявляючи. Хіба що, як на Блетсуорсі, я був трохи надміру балакливий та здібний до чужих мов. Спочатку в мене була гувернантка, така собі міс Дафілд із Борзгіла під Оксфордом, дочка дядькового приятеля, що сліпо обожнювала дядечка й досить успішно навчала мене говорити по-французькому й по-німецькому; згодом мене віддали пансіонером до чудової школи в Імфілді, що для її відродження та процвітання так багато зробив сер Вілобі Денбі з помоги божої та церковної кураторії. Як на ті часи, школа була вельми передова: ми навчалися теслярства, й робили природні досліди на рослинах та жаб’ячій ікрі, й вивчали історію Вавілонії та Греччини замість грецької мови. Мій дядько був куратором тієї школи й часом приїздив до нас на розмову.

Розмовляв він з нами неподовгу, хвилин п’ять-десять, видно, не готуючись заздалегідь, а говорячи те, що спадало на думку дорогою до нас. Він не нав’язував нам якихось поглядів, а просто хотів добрим словом дати відповідь на наші юнацькі поривання, розвіяти наші сумніви.

— Цивілізація — передусім! — казав він, бувало. — Виростайте здорові та дужі й вирушайте насаджувати в світі цивілізацію.

Ось для чого й існувала імфілдська школа. «Цивілізація» — то був дядьків девіз; я, либонь, чув його від дядька разів у шість частіш, ніж слово «християнство». Богослів’я він мав за розумову гру, й то досить пусту. Він усіляко обстоював об’єднання християнського світу в інтересах цивілізації й покладав великі надії на святих мужів, що жили в Троїце-Сергієвій лаврі під Москвою, далекі від земної марноти. Він мріяв про зближення англіканської церкви з православною. Він багато краще вмів убачати в речах схожість, аніж розпізнавати відміни. Він умів навіть патлатого й бородатого російського попа наділити інтелігентними рисами англійського вікарія. Він гадав, що російські поміщики можуть стати чимсь на взірець англійських сквайрів і так само засідати в своєму парламенті в Санкт-Петербурзі. Він листувався з кількома діячами кадетської партії. А ота дражлива розбіжність між символами віри латинської та грецької церков, оте «і сина», боюся, здавалось йому лише грою в слова.

— Кінець кінцем, усі ми віримо в те саме, — казав він мені, готуючи мене до конфірмації. — Чи варто хвилюватись через обряди й догмати! У світі є лише одна істина, і всі добрі люди знають її.

— А Дарвін і Гекслі? — спитав я.

— А обидва вони добрі християни в правдивому розумінні цього слова, — відказав дядько. — Тобто чесні люди. Ніяка віра нічого не варта, коли її не можна показати людям, випробувати на ділі, покрутити на всі боки й хоч на хвильку поставити сторч головою.