Місто уповільненої дії

До мене приходить нестерпна самотність, найменше наближення іншої людини дратує і викликає подразнення. Відчуваю, як у мене вужчає лоб. Здригаюся при кожному грубому й надто голосно сказаному слові, які тривожать мою тишу, як удари блискавки. Тягне додому — читати історію. Кортить бути самому, тільки думати.

Рома.

Шєт!

Я знову її згадую…

Мені здається, що вираз мого обличчя, мій тужливий погляд, який час від часу несміливо тягнеться до Роми, — видає той неспокій, якому я зараз підкорений.

Мабуть — всі це бачать.

ВСІ ЦЕ БАЧАТЬ!

І думають, який же він придурок!

Нормальний був пацан, а через бабу, бля, мозги втратив!

Думаю про те, що з Ромою можна було б куди краще провести день, не парити мозги різними проблемами, забути про все на світі і, приміром, поїхати на острів Зітхань. Острів простягається на кілька кілометрів серед величезного озера за містом, що робить водоймище подібним — якщо дивитися з шістнадцятиповерхового будинку на Батрачій горі, — на велетенську видовжену літеру «о», яку невідома неземна сила ніби поклала серед лісів і рівнин; на острові люблять блукати закохані пари і загоряти голяком, там також чаклують над своїми вудками рибалки на світанку, які, наче прочани, щодня встають у сутінках і невеликими ватагами, або по одному, добираються до цього дикого місця, їхні гумові човни, подібні на світанкових привидів, тривожать туман над водою.

Дивлюся на своїх друзів, і мені здається, що своєю легковажністю вони прирікають себе на небезпеку. У мене знову виникає тривога і неспокійна думка, що незабаром має трапитися страшна бадяга, яка невідомо як вплине на подальші наші долі.

Вася, крейзі вузьколобий, єхидно регоче, оголюючи свої жовтуваті зуби і дивно киваючи — за старою звичкою — головою; Тюля напружений, мовчки потягує цигарку, уважно стежить за присутніми, а кутики його рота ледь помітно гамують посмішку, наче він задумав таємну справу; Мишка від щастя ніби світиться, тулиться і шепоче до Циркуля, а той лише ліниво відкриває свої каламутні, туманні очі (знову, бовдур, вмазаний) і не звертає уваги на те, що вона поклала руку йому на задницю; на обличчі Бідона видніється журба, він виглядає скислим, певно, переживає (нам обом тут нема чого робити, бо ми несвідомо здійснюємо вчинки, які нам не подобаються і викликають у душі відверту відразу); Рома мовчки стежить за мною, її губи ледь-ледь рухаються, наче вона намагається показати мені слово, яке боїться вимовити, вона, мабуть, про себе зараз шепоче мені свою ніжність, яку, на жаль, не можу почути.

Завмираю під її пильним поглядом, в якому ніби зупиняється час і перетворюється на плавну, спокійну ріку. Однак за певну мить помічаю зміни в Ромі, наче в її елегійній душі щойно зірвалася грізна буря. Вона непокоїться, очі помітно гаснуть, ніби втрачають відвертість, а плечі обвисають.

Сахаюся цього правдивого погляду: він — як вивернута душа, котру внутрішньо відчуваєш, але ніколи не поясниш недолугими думками чи словами, бо все це буде не те, все це стосуватиметься зовсім іншого…

Вона хоче щось сказати?

Поволі підходжу до неї, говоримо про автентичну музику (Рома любить ірландський та шотландський фолк), але це виходить мляво й черство. Пропоную їй касети класної гітари Антоніо Кобо та Рубена Ромеро, які мені привіз зі щасливої Європи один далекий родич (він служить в Іноземному легіоні і нестямно божеволіє під живу гітару).

Рома, помітивши, що Тюля уважно до нас прислухається, запитує, як поживає Інга, чи все у нас добре.

Гарне запитання. Чи все у нас добре? Хіба можна вважати, що в нас усе добре, якщо з нею навіть не спав? Адже після цього я краще знатиму її — чим живе, що їй подобається, взагалі — яке в неї нутро, чи підла вона людина, чи ні, чи дєшовка базарна, чи ангел небесний; тоді краще можна буде помітити всі її недоліки, комплекси, заморочки, пильніше прислухатися до того, що вона молотиме своїм язиком.

Чому її цікавлять наші стосунки?

Відповідаю Ромі, що зараз із Інгою не бачуся. На носі — вступний іспит з історії, треба готуватися, нема часу на інше.

5

— Олег, ти що заснув? — запитує Мишка. —А?

— Професор, тебе книжки не кумарять? — регоче Вася Булавка, сіпаючи головою. — А ну, розкажи нам якийсь умнячок.

— Да! Да! Розкажи!

— Давай! Давай!

— Я навіть не знаю, що вас цікавить.

— О, починається! — встряє Тюля, харкаючи на землю. — Не блатуй, ми всі уважно слухаємо. Кажи все, шо знаєш.

— Про жінок! Про жінок щось скажи! — вигукує Мишка, поблискуючи своїми хитрими очиськами.

— Про жінок? Хм… про них говорити завжди важко. Навіть не знаю, про що вам розповісти? О! Краще розповім вам про нудизм.

— Про що, на? — морщить лоба Вася Булавка.

— Це коли голими загоряють, — пояснює йому Рома. Бачу, як на обличчі Васі поволі з'являється просвітлення.

— Так от. Нудизм — це ніяке не збочення. Він має дуже давнє походження.

— Невже? — сяють очі Мишки.

— А ти як думала?

— Не перебивай його! — гаркає на неї Бідон.

— Першим нудистом був Кирило Босоногий…

— Що за хуй? — перебиває мене Вася.

— Це не хуй, а проповідник-богомил.

— Хто-хто? — витріщається Бідон.