Місто уповільненої дії

У «Дикій корчмі» майже щодня трапляються бійки «наших» із селюками, які люблять туди пхати свого носа, оскільки живуть поруч. Місяць тому одного з них підрізали. Туди йти самому — самогубство. Минулого року, коли ми там гуділи — справляли день народження, здається, Бідона, — до нас підвалило колгоспне мурло двометрового росту і почало вимагати з кожного по десять гривень. От підар! Вася Булавка, який був найбільше готовий серед нас, несподівано вхопив виделку і з усієї сили вдарив того придурка у пах. Ця горила вилетіла із дикими криками на подвір'я. До міста тікали, як ненормальні, бо позаду з дубинами за нами біг натовп озвірілих аборигенів. Насилу діставшись до цивілізації, попадали в невеликому парку на траву і не могли підвестися, ноги гуділи, наче від десятикілометрового марафону, легені, здавалося, вилізуть через рот.

Розміщуємося на невеликій галявині, яку з усіх боків густі дерева притискають до водойми. Це улюблене наше місце, воно ізольоване від небажаних очей і сюди рідко заходять відпочиваючі, оскільки від причалу треба пробиратися чагарниками більше ніж кілометр. Зранку тут може зависнути самотній рибалка, або під вечір заплисти на човні коханці, зробити бум-бум, щоб у сім'ях ніхто нічого не дізнався, і по норах. Два місяці тому ми тут кинули на хор одну викладачку-хвойду з педагогічного університету, дурепі, певно, сподобалося, бо вона ще кілька тижнів після цього пудрила нам баки, прилипала зі своїми дурнуватими психологічними тестами, щебетала «які симпатичні хлопчики», читала свої вірші, казала, що кохання повинно бути вільним, несла іншу лажу: одразу видно — в голові тільки мухи.

Пацани скидають труси і регочуть, дівахи соромляться і відвертаються. Вася і Циркуль просять Мишку роздягнутися. Вона, вагаючись кілька хвилин, раптом сміється і також звільняється від одягу.

Заворожено оглядають ЇЇ тіло і на мить стають серйозними. Потім чіпляються до Роми, але вона погоджується роздягнутися тільки до пояса. Дивлюся на її гарні груди, пригадую, як вони ніжно вміщалися у моїх долонях, наче ховалися, від навколишнього світу. Заплющую очі і відчуваю збудження.

Тюля спостерігає за мною і пропонує зайти у воду.

Бідон також виявляє бажання намочити свою задницю, на що Вася каже:

— Дивись, бо може облізти шкіра. Присутні заливаються сміхом.

— Хочеш купатися? — тихо звертаюся до Роми, і вона вдячно посміхається.

— Я хочу, щоб ми були самі. Пауза.

Да — кажу собі. Звичайно, що самі, маленька. Не з товстозадим же Бідоном?

Мишка пропонує кинути щось на кишку, бо відчуває нестерпний голод. Булавка вставляє своїх п'ять копійок, що хавати будемо після купання, тоді кращий апетит, можна з'їсти цілий вагон.

— Професор! Ти йдеш? — гукає мене Тюля, стоячи по коліна у воді, після чого заходить далі — по пояс, по плечі — пірнає і пливе брасом. Його засмагла спина і розкинуті руки виринають на поверхні і знову зникають.

Вода здається мені трохи прохолодною. Спершу набираю її в пригорщі й розтираю тіло, яке покривається гусячою шкіркою.

— Ниряй, так холоду не відчуєш.

Я кричу йому, щоб далеко не плив, бо там сильна течія.

За Тюлею рівномірно пливу кролем, поки не наближаюсь до нього лежачого із заплющеними очима на воді.

— Навчи мене лежати.

— Це просто, — каже він у стані повного спокою. Прозора вода поглинає його обличчя, залишаючи незайманою поверхню у формі овалу, де знаходяться очі, ніс, рот і підборіддя. Пробую лягти так само, але вода потрапляє у ніздрі. — Відкинь голову назад, ну-ну, не бійся, розкинь руки. Та не напружуйся, розслабся, відчуй себе туманом, що покриває поверхню води. Доганяєш? Тільки не напружуйся!

Шєт!

Тюля сміється і каже, що я подібний на шматок плаваючого лайна, тільки єдине погано — йду на дно.

Ми бачимо на відстані п'ятдесятії метрів наших друзів, які ходять по галявині, розмовляють, сміються. Кидаю погляд на Рому, яка вже повністю роздягнута і лежить, заплющивши очі. Дивлюся на ЇЇ біляве тіло і мене охоплює бажання взяти її зараз. Раптом помічаю, що Вася Булавка і Циркуль підходять до Мишки, лягають поруч і припадають до її грудей, а вона лише гладить їхні чорняві голови.

— Збоченці дурнуваті! Живуть, як тварини, — каже Тюля і пірнає.

Бідон, певно, не знаючи, що робити, знову заходить в озеро, але до глибини не допливає. В нього панічний страх перед водою. Лише барахтається поблизу берега, як велика дитина, і гукає нас. Тюля не звертає на нього уваги і несподівано каже:

— Надто спокійні дні останнім часом. Не розумію, що він має на увазі.

— Я про те, шо через день-другий нам треба буде на певний час звідси звалити. Доганяєш?

— Куди?

— До Казиміровича. Він дуже зрадіє. Ми давно в нього не були. Пам'ятаєш його самогонку? — починає реготи.

— До Казимировича? — захекано перепитую, випльовуючи воду. — Я про це не думав. Давно ми його не бачили.

— Тоді гут?

— Навіть не знаю…