На футбольних меридіанах

Звичайно, приємно згадувати лише хороше. Епізод, коли проти тебе виступає вся команда, – не кращий із спогадів. Але я вважав за доцільне пригадати цей давній епізод заради молодих футболістів, які тільки входять у справжній футбол. Адже далеко не всі вони правильно розуміють, що таке ігрова дисципліна, як не розумів колись цього і я. Лише З ДОСВІДОМ приходить переконання, що без ігрової дисципліни не можна навіть мріяти про успіх на полі. Звичайно, тренери теж інколи помиляються. Але план – це план. Якщо він вироблений і схвалений, то його не можна на ходу змінювати так, як раптом захочеться тому чи іншому гравцеві. Досить так зробити одному, і вся команда в цілому може не виконати настанови, бо буде зруйнована певна ланка, а разом з нею – і чіткість малюнка гри команди.

Якщо, наприклад, Юрій Ковальов виходить на поле під номером «9», а потім грає позаду, в лінії півзахисту, то робить він це не тому, що так йому зручніше, і не тому, що він гравець широкого діапазону, якому потрібен великий оперативний простір, більший, ніж іншому форварду. Він це робить тому, що саме так було намічено планом гри для нього: допомога півзахисту з організацією атак із тилу.

Або, якщо молодий футболіст побачить лівого півсереднього Валентина Бубукіна не в нападі, а біля своїх воріт, де він ніби допомагає захистові, то хай він не думає, що Бубукін вирішив проявити власну ініціативу і поспішив на допомогу своїм товаришам. Ні, це тренери, враховуючи його індивідуальні можливості, дали йому відповідну вказівку. План! На ньому грунтується майбутня перемога, його треба точно виконувати. На жаль, цю важливу істину ми привчаємось поважати лише з роками. А як важливо, щоб футболісти одразу звикли діяти за планом, вносячи в нього по ходу матчу свої корективи таким чином, щоб вони не були несподіванкою ні для тренера, ні для партнерів! З Індії я їхав переконаний, що само тільки так і треба робити і що я ніколи більше не порушу цього святого правила футбола.

Наближався час світового футбольного чемпіонату. Але, щоб потрапити в його фінал і поїхати до Швеції, ми повинні були ще виграти відбіркові матчі з командами Фінляндії і Польщі. Збірна Радянського Союзу заздалегідь готувалась до цих відповідальних зустрічей, збирала нові сили, усувала недоліки. Тим часом у моєму особистому житті теж намічалась серйозна подія.

В Ленінграді я часто хворів. Не минало жодної весни або осені, щоб я довгий час не проводив у ліжку. І ось лікарі запропонували мені змінити клімат. Переді мною постала необхідність розпрощатись з прекрасним Ленінградом. Треба було хоч на кілька років переїхати на південь. Але куди?

Кинути футбол я вже не міг. Отже, треба було оселитись у такому місті, де можна було б і підновити здоров’я і грати далі в команді класу «А». Такими командами були «Молдова», «Шахтар», тбіліське «Динамо» і «Динамо» Києва. Я дедалі більше схилявся до киян, звичайно, якщо вони знайдуть можливим прийняти мене в свій колектив.

Бажання переїхати до Києва було не випадковим. Я вже кілька разів побував тут і полюбив чарівну природу України, її столицю, людей. Мені дуже подобалась команда динамівців. Схильність футболістів цього клубу до тонкої комбінаційної гри, їхня неабияка техніка завжди імпонували мені. Можна було б вважати честю для себе, що така команда дасть мені притулок. Очевидно, кияни стежили за моєю грою і дали їй відповідну оцінку, бо коли я звернувся до них, вони одразу погодились на мій переїзд.

Зустріли мене в колективі виключно тепло і сердечно. Сергій Коршунов, Михайло Коман, Віктор Терентьєв, Олег Макаров, Віктор Голубєв, Віктор Фомін, Георгій Граматикопуло, Віктор Каневський, Ернест Юст, Тиберій Попович та інші члени команди буквально з відкритими обіймами прийняли мене в свою дружну сім’ю. Спочатку я думав, що проживу на Україні недовго. Але, забігаючи наперед, хочу сказати, що дуже швидко відмовився від попереднього плану. Я залишусь тут назавжди, бо в цьому благодатному місті знайшов свій справжній дім.

Переїхав я взимку, коли землю вкривав товстим шаром незайманий сніг, коли старі каштани нагадували казкові ялинки – так виблискували на сонці вкриті сріблом гілочки. Дніпро спав під крижаною ковдрою. І все ж зима тут була якась особлива, м’яка, ласкава. І я довго, годинами гуляв по Києву, з радістю знайомлячись з ним.

У Києві я вперше почав грати в футбол на снігу. Це входило в план підготовки команди. Здавалось, що мчиш по полю на ковзанах, і треба було здобути неабияку спритність, щоб втримати рівновагу і навіть у таких умовах правильно контролювати м’яч, грати в темпі і точно. Це була для мене незнайома і корисна школа.

А весняний тренувальний збір ми провели в Мукачеві. Досі я ніколи не бував в Закарпатті. А побувавши там, дуже захопився природою цього куточка республіки. Не знаю як кому, а мені хочеться порівняти Закарпаття з Швейцарією і думаю, що таке порівняння буде вірним.