На футбольних меридіанах

Навчання… Тренування… Матчі… Непомітно пролетів ще один рік. Вже три сезони я виступаю в класі «А» і відчуваю, що акліматизувався в ньому. Вже минули ті дні, коли я виходив на поле і ніяковів, почувши прізвища відомих футболістів, проти яких мені доводилось грати. З багатьма провідними майстрами радянського футбола я вже зустрічався по кілька разів у офіціальних матчах, вивчив їх манеру гри, звик до неї і, здавалося, знайшов вірні рецепти для успішної боротьби з найгрізнішими суперниками. Але проти динамівців Києва чомусь мені було важче грати, ніж проти інших команд. Не знаю навіть, чим пояснити це, але факт залишався фактом.

Михайло Коман, лівий півсередній київського «Динамо», кожного разу, так би мовити, вислизав з моїх рук. Дуель з ним ніколи не виходила вдалою. Очевидно, тому, що Коман часто й несподівано переміщувався біля самих наших воріт, і я був вимушений грати в незвичній для себе зоні. Пориваючись вперед, я вже звично віддалявся від нашого захисту і, коли Коман примушував мене знову надовго повертатись назад, я втрачав можливість переходити в атаку, нервував.

У п’ятдесят четвертому році мені випала честь уперше зіграти проти збірної команди Радянського Союзу. Ця товариська зустріч проходила з Ленінграді, виступав я за збірну міста. Матч мав принципове значення. Збірна СРСР готувалась до гри з національною збірною Угорщини і в Ленінграді перевіряла бойову готовність своїх ланок. У цій грі мені довелось опікати Сергія Сальникова – одного з найтехнічніших радянських футболістів.

Сальников – небезпечний суперник. Досить високий, атлетичної будови футболіст, він тонко розуміє свою улюблену гру, завдяки віртуозній техніці легко виконує задумане, знає багато прийомів, як перехитрити свого опікуна, діє на широкому просторі, добре володіє дріблінгом і вміло комбінує в один дотик. Зрозуміло, що вдала гра проти такого майстра може дати велику насолоду спортсменові, і мені дуже хотілося не осоромитись.

Зустріч для ленінградців склалася вдало. Бувають такі матчі, коли виходиш на поле з великим піднесенням, з настроєм будь-що встояти проти грізного суперника. І чим він сильніший, тим більше це бажання, тим палкіше воно. Саме тому навіть провідні команди інколи грають з відносно слабким суперником блідо і невдало, а виступаючи проти сильного, і самі залишають хороше враження.

Вже через кілька хвилин після початку гри я забув про все на світі, повністю віддавшись виключно напруженому, по-спортивному злому двобою. І я був просто на сьомому небі від радості, коли наш нападаючий Марютін забив гол у ворота збірної. Щоправда, переможного рахунку нам не вдалося втримати: Гогоберідзе з одинадцятиметрового штрафного зрівняв його. Та нічия проти збірної країни хоч кому зробить честь.

Мабуть, і я грав непогано, бо після матчу до мене підійшов тренер збірної Гаврило Дмитрович Качалін і звернувся з словами, до яких я аж ніяк не був підготовлений:

– Молодець, Войнов. Ви сподобались мені і моїм колегам. Якщо у вас нема ніяких особливих справ, мерщій додому, збирайте речі і сьогодні ж разом з нами поїдете до Москви.

Справи! Які можуть бути справи, коли тобі роблять таке запрошення! Хіба може бути для спортсмена більша честь, ніж виступати за збірну команду рідної країни! Мені здалося, що в грудях зупинилося серце і що земля захиталась під моїми ногами. Може, Качалін жартує, може, він помилився?

Ні, Качалін не жартував і не помилявся. Він серйозно дивився на мене, а тренер Микола Михайлович Люкшинов, що стояв поруч, посміхався.

– Збирайся, Юрко. А то на вокзал запізнишся.

І ось я на правах рівного сиджу в поїзді поруч з уславленими футболістами Яшиним, Башашкіним, Нетто, Сальниковим, Парамоновим, Ільїним, Симоняном та іншими. Вони, очевидно, розуміють мій стан, бо навіть не дивляться в той бік, де я примостився на кінчику лави, жадібно ловлячи кожне їх слово. Але, розбираючи свої недоліки в грі зі збірною Ленінграда, вони говорять так відверто і так самокритично, що я розумію: хлопці хочуть підкреслити – я тепер свій в їхньому колективі, і вони нічого не збираються від мене приховувати. Мовляв, слухай і мотай на вус, тепер тобі ділити разом з нами всі радощі і біди.

Наступного дня команда відпочивала, а потім нас зібрали в підмосковному селищі Тарасовці, де мав проходити наш тренувальний збір. І вже тут Качалін офіціально представив мене гравцям збірної. Посипалися поздоровлення. Лев Яшин з задушевною теплотою сказав мені:

– Ми раді, що в команду прийшов ще один молодий гравець. Ми вже стежили за тобою і віримо, що не підведеш. Але знаючи з власного досвіду, як важко стати корисним такій серйозній команді, я хочу тобі порадити, Юро, не ніяковіти на полі, діяти впевнено і сміливо. Пам’ятай, поруч з тобою гратимуть досвідчені товариші, і якщо в тебе щось не виходитиме, вони завжди допоможуть, прикриють, щоб ти міг перевести подих і зібратися з силами. Отже, не бійся свого дебюту. Вище голову, друже!