На футбольних меридіанах

Але і після таких підбадьорюючих слів, я не міг позбутись боязкості. Щоправда, мене турбував зараз не дебют. Як три роки тому мені було не по собі перед відвертою розмовою з Левіним-Коганом, так і тепер я ніяковів, коли почував на собі погляд Олексія Парамонова. Всі гравці збірної, і він в тому числі, вже знали, що я можу вийти на поле тільки під номером «5», тобто під його номером. І я ніяковів перед ним. Але Парамонов тримав себе так, ніби нічого не сталося, хоч, напевно, на душі у нього було нелегко. Я був дуже вдячний йому за цю тактовність.

За три дні до матчу ми поїхали на стадіон «Динамо», щоб подивитись на тренування угорців. Вони привезли бойовий склад: Грошич, Хідегкутті, Цибор, Божик, Кочиш – ці прізвища футболістів говорять самі за себе. Ми з захопленням стежили за їх технічною грою з м’ячем, по-товариському милувались своїми суперниками. Адже ми не могли припустити, що не всі вони чесні і порядні люди, що деякі з них пізніше виявляться мерзотниками, зрадниками своєї батьківщини, назавжди вкриють себе ганьбою. Щоправда, справжнє обличчя декого з них мені вдалося вгадати дуже швидко, в ході наступного матчу. Але від справжньої, повної істини я був ще далеко.

А поки що ми сиділи на порожній трибуні «Динамо» і слідкували за приїжджими футболістами. Тут мене покликав Качалін і наказав особливо уважно стежити за Пушкашем.

– Якщо гратимеш, то проти нього. Отож вивчай його.

Але нічого особливого я не помітив. Пушкаш був невисокий, кремезний, я б сказав, важкуватий. Майже не бігав, ліниво бив з місця. Впадало в очі одне: він дуже сильно бив лівою ногою.

В ніч перед першим своїм матчем за збірну я майже не заплющив очей. Хвилювався. Встав рано, коли хлопці ще спали. Довго блукав по саду, прислухаючись до безтурботного співу птахів, до мирного і ласкавого шепотіння струнких берізок.

Потім довго і нудно тягнулись години, які відділяли нас від виходу на поле. Та от, нарешті, ми в роздягальні, мовчки збираємось на гру. Я в розпачі. Невже ніхто мені не скаже зараз теплого слова, не дасть останньої поради? Цілий день, навіть коли давалась настанова на гру, на мене не звертали особливої уваги. З одного боку це радувало – значить, довіряють, впевнені, а з другого – неприємно дивувала така незрозуміла стриманість: повинні ж вони збагнути, що я переживаю. Адже сам Качалін підкреслив удень, що ставити проти Пушкаша нікому не відомого гравця – певний риск.

Залишаються лічені хвилини до виходу. І тут до мене підійшов наш капітан Ігор Нетто.

– Хвилюєшся? І правильно. Краще гратимеш. Хочу тобі порадити лише одне – грай так, як грав проти нас у Ленінграді. Сергію, – звернувся він до Сальникова, – легко тобі було тоді дихати?

– Я хотів би, щоб так дихалося Пушкашу, – відповів той.

– Та досить вам його благословляти, – втрутився в розмову Парамонов, – хлопець залізний, я наперед знаю, що він складе іспит на відмінно.

Останнє слово було за Качаліним.

– Нагадую тобі ще раз, Юро, твоє головне завдання – кліщем вчепитись у Пушкаша. Забудь про напад, не дай отямитись Ференцу.

Багато десятків тисяч глядачів зібрались на цей матч. Воно й зрозуміло. Угорці тоді вважались найсильнішими футболістами світу, їх слава була в зеніті, гравці перебували в чудовій формі, якій можна було тільки позаздрити. Угорський ансамбль нападаючих ми звикли вважати неперевершеним і, чесно сказати, побоювались його. Сильне враження справляв і їх захист, очолюваний блискучим воротарем Грошичем. На той час важко було сказати, хто сильніший – він чи Лев Яшин. Одне слово, горішок твердий. З такою командою впоратися важко. Старі болільники – ті, що пам’ятають футбол довоєнних часів, – говорили, що такий інтерес наша громадськість виявила тільки до басків, які грали в СРСР у 1936 році.

Гра почалась бурхливими, навальними атаками гостей. Так, передбачення справдилось. Нас попереджали, що угорці намагатимуться забити гол на перших же хвилинах і цим самим посіяти паніку в наших рядах. Спочатку ми були притиснуті до своєї половини поля і лише відбивалися. Але поступово вдалося вирівняти гру, встановити територіальну рівновагу.

Виконуючи настанову тренерів, я переслідував Пушкаша, як тінь. Після матчу хлопці жартували: збоку створювалось враження, що якби раптом Пушкаш вирішив сісти на лаву запасних, або пішов пити чай, то і я зробив би те саме.