НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

«А раптом ти почула би про багату хазяйку борделю, яка заповіла все своє майно і гроші новій дівчині й невдовзі померла?» Кейт добре знала, якою була б її перша думка. Вона втратила розум, коли влаштувала вигнання Етелі з округу. Тепер її і слід загув. Етелі треба було платити, а потім виманити в неї склянки. Де тепер оті склянки? У конверті — але де? Як знайти Етель?

Етель, звісно, знає, чому і як її вигнали. Етель не надто розумна, але могла розказати комусь розумнішому. І може піти поголос про хворобу Фей, про те, який у неї тоді був вигляд, про її заповіт.

Кейт задихалася, по тілу забігали колючки страху. Їй треба виїхати до Нью-Йорка чи ще кудись, не морочитися з продажем будинку. Гроші їй не потрібні. Грошей у неї купа. Ніхто її не зможе знайти. Так, але якщо вона втече, а отой розумаха таки чув балачки Етелі, хіба це її не видасть?

Кейт вилізла з ліжка і прийняла велику дозу заспокійливого.

Відтоді страх безнастанно крався за нею, завжди був поруч. Кейт майже раділа, дізнавшись, що біль у руках був початком артриту. Якийсь злий голос нашіптував, що прийшло покарання.

Кейт ніколи не виходила надовго до міста, а тепер і зовсім незлюбила покидати будинок. Вона знала, що чоловіки потайки спостерігають за нею, знаючи, хто вона така. А якщо хтось із цих чоловіків має обличчя Карла чи очі Семюеля? Вона буквально виганяла себе з дому раз на тиждень.

І тоді вона зробила собі прибудову і пофарбувала її в сірий колір. Вона казала, що світло буцімто ріже їй очі, а згодом і сама почала вірити, що очі в неї болять від світла. Очі в неї пекло після виходів до міста. Дедалі більше часу проводила вона у своєму закутку.

Деякі люди здатні, так само як була здатна Кейт, дотримуватися двох протилежних думок водночас. Вона вірила, що світ подразнює її очі, що сіра кімнатка — це печера, де можна сховатися, глибока ущелина в землі, місце, де її ніхто не побачить. Якось, сидячи на подушках у своєму кріслі, вона вирішила пробити таємні двері надвір, щоб можна було непомітно вислизнути. І тут не стільки думка, скільки почуття відкинуло цей план. Адже тоді вона буде незахищена. Якщо вона може вийти, щось зможе увійти — оте щось, яке вешталося навколо будинку, підкрадалося до стін ночами, мовчки випростувалося, намагаючись зазирнути у вікна. Кейт потребувала дедалі більше сили волі, щоб вийти з дому по обіді в понеділок.

Коли Кел почав за нею ходити, її охопив жахливий страх. А коли вона підстерегла його під бирючиною, страх перетворився на паніку.

Але зараз голова її занурилася у пухкі подушки, а очі заплющилися під м’яким тягарем заспокійливого.

Розділ 41

1

Країна непомітно сповзала до війни, перестрашена і водночас зачарована. Люди не відчували бурхливих емоцій війни майже шістдесят років. Війна у Мексиці була не стільки війною, скільки експедицією. В листопаді містера Вільсона переобрали президентом завдяки його передвиборчій обіцянці не втягувати нас у війну, але разом з тим від нього вимагали сильної руки, що неминуче означало війну. Бізнес пожвавився, ціни зростали. Британські торгівельні агенти роз’їжджали по країні, скуповуючи харчі, мануфактуру, метали, хімікати. Країну охопила хвиля збудження. Ніхто особливо не вірив у війну, навіть плануючи її. Долина Салінас-Веллі жила своїм звичайним життям.

2

Кел ішов до школи разом з Ароном.

— У тебе стомлений вигляд,— зауважив Арон.

— Справді?

— Я чув, коли ти прийшов уночі. О четвертій годині. Що ти робив так пізно?

— Гуляв, думав про різне. Ти не хотів би покинути школу і повернутися на ранчо?

— Навіщо?

— Ми могли б заробити грошей для тата.

— Я збираюся до коледжу. Хотів би вже зараз вступити. З нас усі сміються. Я хочу виїхати з цього міста.

— Ти просто з глузду з’їхав.

— Не я з глузду з’їхав. Не я втратив усі гроші. Не я придумав ідіотську ідею про салат. А люди все одно сміються з мене. Я не знаю, чи вистачить грошей на коледж.

— Він не хотів втрачати гроші.

— Але ж втратив.

— Тобі треба закінчити цей клас, а потім останній, щоб вступати до коледжу,— сказав Кел.

— Гадаєш, я цього не знаю?

— Якби ти добряче попрацював, можливо, зміг би скласти вступні іспити наступного літа і поїхати вчитися вже восени.

Арон різко обернувся до брата.

— Я не зміг би.

— А по-моєму, зміг би. Поговори з директором. І превелебний Рольф неодмінно тобі допоможе.

— Я хочу вибратися з цього міста,— повторив Арон.— І ніколи не схочу повернутися. Люди й досі дражнять нас Салатними Качанами. Сміються з нас.

— А як Абра?

— Абра зробить те, що треба.

— А вона схоче, щоб ти виїжджав?

— Абра зробить те, що я від неї захочу.

Кел ненадовго замислився.

— Слухай, що я скажу. Я спробую заробити гроші. Якщо ти візьмешся як слід і складеш іспити на рік раніше, що ж, я тобі допоможу з коледжем.

— Допоможеш?

— Звісно, допоможу.

— Тоді я зараз же піду до директора,— і Арон прискорив крок.

— Ароне, зачекай! — гукнув йому вслід Кел.— Послухай! Якщо він скаже, що ти це можеш, не розповідай татові.

— Чому?

— Просто я уявив, як буде класно, коли ти прийдеш і скажеш, що це вже сталося.

— Не бачу різниці.

— Не бачиш?