НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Він ще не договорив, як її обличчя почало відгороджуватися від нього, а коли закінчив, Кейт уже відрізала шлях до зближення.

— Чим я займаюся! — промовила вона.— Розмовляю з дітлахом!

Кел розчепив руки і засунув їх у кишені.

— Розмовляю зі шмаркачем! Напевне, я з глузду з’їхала.

Обличчя Кела спалахнуло від хвилювання, очі розширилися від прозорливості.

— Що з тобою? — спитала Кейт.

Він стояв нерухомо, на лобі виступив піт, руки стиснулися в кулаки.

Кейт, як завжди, встромила гострий, проте байдужий ніж своєї жорстокості. Вона тихенько розсміялася.

— Може, я й наділила тебе доволі цікавими штуками, як от це,— вона простягнула свої покарлючені руки.— Але якщо в тебе епілепсія — якісь напади, то воно не від мене.

Вона весело подивилася на Кела, очікуючи шоку і бентеги.

Кел заговорив щасливим голосом:

— Я вже йду. Я йду зараз. Лі сказав мені правду.

— І що ж тобі сказав Лі?

— Я боявся, що в мені сидить частка від вас.

— Так і є.

— Ні. Ні. Я сам по собі. Від вас у мені нічого немає.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона.

— Знаю — і все. Я раптом усе збагнув. Якщо я підлий, то ця підлість лише моя власна.

— Цей китаєць забив тобі голову дурнуватими казочками. Чого ти на мене так зиркаєш?

— Навряд чи вам очі ріже світло,— сказав Кел.— Гадаю, ви боїтеся.

— Геть звідси! — крикнула Кейт.— Забирайся геть!

— Вже йду,— він узявся за дверну ручку.— Я не маю до вас ненависті. Але мене тішить, що ви боїтеся.

Вона спробувала покликати Джо, але голос її перейшов у глухий хрип.

Кел рвонув двері й захлопнув їх по собі.

Джо розмовляв у вітальні з однією з дівчат. Вони почули легкі швидкі кроки. Та поки вони роздивилися, стрімка фігурка долетіла до виходу, вискочила на веранду, і важкі вхідні двері з гуркотом зачинилися. Почувся один крок на веранді, потім хрускіт, ніби хтось стрибнув на землю.

— Що воно в біса було? — спитала дівчина.

— Хто його знає? — відповів Джо.— Іноді мені здається, що я марю.

— Мені також. Я тобі казала, що у Клари бувають видіння?

— Гадаю, їй явився... привид шприца,— сказав Джо.— Я собі от що думаю: менше знаєш, краще спиш.

— Твоя правда,— погодилася дівчина.

Розділ 40

1

Кейт сиділа в кріслі, відкинувшись на подушки. Нервові хвилі пробігали у неї по тілу, як мурашки, залишаючи по собі відчуття крижаного опіку.

Вона заговорила сама до себе.

— Заспокойся. Ну ж бо. Не допускай цього болю. Не думай ні про що. Клятий шмаркач!

Раптом їй пригадалася єдина людина, яка викликала в неї подібну панічну ненависть. То був Семюель Гамільтон з його сивою бородою, рум’яними щоками й усміхненими очима, які проникали їй під шкіру і бачили все, що всередині.

Перебинтованим вказівним пальцем вона підчепила тоненький ланцюжок, що висів у неї на шиї, і витягла з-за корсажа те, що висіло на ланцюжку,— два ключики від банківських сейфів, золотий годинник, оздоблений конваліями, і маленький сталевий циліндрик із закрученим ковпачком. Вона обережно відкрутила ковпачок і витрусила звідти собі на поділ сукні желатинову капсулу. У капсулі були білі кристалики — шість гранів морфію — гарна, надійна доза. Кейт подивилася на них у світлі лампи, потім так само обережно поклала капсулу в циліндрик, закрутила ковпачок і засунула ланцюжок у корсаж.

Останні слова Кела все звучали й звучали у неї в голові. «Мене тішить, що ви боїтеся». Вона промовила ці слова вголос, щоб перебити їхнє звучання. Ритм зник, але виникла яскрава картина, і Кейт дала їй сформуватися, щоб роздивитися як слід знову.

2

Ще до спорудження прибудови Кейт отримала гроші, які залишив Карл. Чек перетворився на крупні банкноти, і пачки готівки осіли у сховищах Монтерейського окружного банку.

Це сталося приблизно тоді, коли перші болі почали крутити їй руки. Вона мала досить грошей, щоб виїхати. Проте їй хотілося вичавити зі свого закладу якнайбільше. А ще добре було зачекати, поки вона знову не почуватиметься добре.

Та більше ніколи не почувалася вона добре. Нью-Йорк видавався холодним і дуже далеким.

Вона отримала лист, підписаний «Етель». Хто така в дідька ця Етель? Хай хто вона була, то чисте безумство — просити гроші. Етель — існує безліч жінок з цим іменем. Етелями хоч греблю гати. А оця надряпала щось недоладне на лінійованому аркуші.

Невдовзі до Кейт з’явилася і сама Етель, і Кейт її ледве впізнала.

Кейт сиділа за конторкою, насторожена, підозріла і самовпевнена.

— Чимало часу спливло,— сказала вона.

Етель відповіла, як солдат, який після демобілізації зустрічає сержанта, котрий його муштрував:

— Справи у мене кепські.

Вона розтовстіла, загрубшала. Одяг відзначався натужною чистотою, яка означає бідність.

— Де ти... живеш зараз? — спитала Кейт, чекаючи, коли ж ця стара шкапа наважиться перейти до суті.

— У готелі «Південний Тихоокеанський». Знімаю там номер.

— Отже, ти тепер не працюєш у закладі?