НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Після перших кількох секунд людей не стільки бачиш, скільки відчуваєш. Під час свого другого засудження до дорожніх робіт у Флориді Адам звів свою особистість до нуля. Він не робив зайвих рухів, не видавав вібрацій, став майже невидимкою. А коли охоронці вже не відчували його, вони його більше не боялися. Вони призначали його прибирати у таборі, роздавати баланду арештантам, носити воду.

Адам дочекався, коли до закінчення його другого терміну залишалося три дні. Одразу по опівдні він приніс у відрах води й пішов знову до річки принести ще. Він набив відра камінням і потопив їх, потім занурився у воду і довго плив за течією, відпочивав і плив далі. Він плив, аж доки вже в сутінках не знайшов під самим берегом місця, зарослого кущами. З води він не вилізав.

Пізно вночі він почув, як обома берегами пробігли собаки, пущені на його пошуки. Він заздалегідь натер собі волосся зеленим листям, щоб відбити людський запах. Сидів у воді так, що над поверхнею лишалися тільки ніс і очі. Вранці собаки повернулися, байдужі, а охоронці надто втомилися, щоб ретельно обстежити береги. Коли вони всі вшилися, Адам витяг з кишені промоклий шматок смаженого сала і з’їв його.

Він вишколив себе не квапитися. Більшість утікачів попадається, бо вони біжать. Адам цілих п’ять днів долав невелику відстань до Джорджії. Він не ризикував і тримав свою нетерплячість під залізним контролем. Його самого дивувала ця здатність.

На околиці Валдости у Джорджії він пролежав у схованці далеко за опівніч, а там просочився до міста, як тінь, прокрався до чорного ходу дешевої крамнички, обережно вийняв віконне скло, так щоб шурупи засуву легко вийшли з розсохлих на сонці пазів. Потім поставив засув на місце, але вікно залишив відчиненим. Йому доводилося діяти у місячному сяйві, яке ледь пробивалося крізь брудні вікна. Він украв пару дешевих штанів, білу сорочку, чорні черевики, чорний капелюх і цератовий плащ, і все те приміряв, щоб пасувало за розміром. Він змусив себе пересвідчитися, що все залишає в порядку, і виліз у вікно. Він обрав тільки те, що було там у великій кількості. На касу і не подивився. Обережно зачинив вікно і в місячному сяйві прокрадався з тіні в тінь.

Пролежав у схованці цілий день, а вночі пішов шукати собі їжу — ріпку, декілька колосків пшениці з плетеного кошика, пару збитих вітром яблук,— таке, що ніхто не шукатиме. Він потер черевики піском і зібгав плащ, щоб вони не видавалися новими. Це сталося за три дні до дощу, який був так йому потрібен, чи то пак він думав, що потрібен.

Дощ пішов надвечір. Адам скоцюбився від плащем, чекаючи на темряву, і коли вона впала, вирушив крізь мокру ніч до містечка Валдоста. Він нап’яв свого чорного капелюха по самі очі й запахнув на шиї жовтий плащ. Прийшов на станцію і пильно вгледівся у залите дощем вікно. Касир у зеленому кашкеті й чорних сатинових нарукавниках розмовляв, перехилившись через стійку, з приятелем. Збігло не менше двадцяти хвилин, поки той приятель пішов. Адам простежив, як він пройшов пероном. А там глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, й увійшов усередину.

2

Карл рідко отримував листи. Бувало, він тижнями не зазирав на пошту. В лютому 1894 року, коли з адвокатської фірми у Вашингтоні надійшов товстий пакет, поштар вирішив, що це справа серйозна. Він сам подався на ферму Трасків, знайшов Карла, який рубав дрова, і передав йому пакет. А оскільки він стільки потрудився, то й залишився дізнатися, про що йдеться в листі.

Карл дозволив йому залишитися. Дуже уважно прочитав він усі п’ять сторінок, потім перечитав їх знову, беззвучно ворушачи губами. Склав листа і попрямував до будинку.

Поштар гукнув йому вслід:

— Щось трапилося, містере Траск?

— Помер мій батько,— відповів на ходу Карл, увійшов до хати і причинив двері.

— Він страшенно засмутився,— розповідав потім на селі поштар.— Просто страшенно. Закритий чоловік. Багато не базікає.

У хаті Карл запалив світло, хоча ще не стемніло. Поклав лист на стіл і помив руки, перш ніж всівся перечитати листа ще раз.