НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Карл поворушив губами, готуючись поставити своє питання.

— Як гадаєш, чи міг наш батько бути... шахраєм?

— Ти про що?

— Хіба не ясно? Я висловився чітко. «Шахрай» має тільки одне значення.

— Не знаю,— сказав Адам.— Не знаю. Ніхто такого не говорив. Здавався таким, як слід бути. Ночував у Білому домі. На його похорон прийшов віце-президент. Невже це схоже на шахрая? Ну ж бо, Карле, скажи те, що хотів мені сказати у першу ж мить, коли я прийшов додому.

Карл облизав губи. Здається, вся його кров відхлинула і забрала з собою всі сили і злість. Голос його звучав монотонно:

— Батько склав заповіт. Залишив усе тобі й мені у рівних частках.

— Що ж, ми завжди можемо жити на фермі,— засміявся Адам.— З голоду не помремо.

— Він залишив понад сто тисяч доларів,— повідомив безрадісний голос.

— Ти збожеволів. Понад сто тисяч доларів? Звідки б він їх узяв?

— Помилки бути не може. Його платня у В.А.Р. становила сто тридцять п’ять доларів на місяць. Він сам платив за помешкання і харчування. У відрядженнях він отримував по п’ять центів за милю і витрати на готель.

— Може, він завжди їх мав, просто ми не знали.

— Ні, він їх мав не завжди.

— Чому б нам не написати до військового відомства і не спитати? Хтось там може знати.

— Я б не наважився,— сказав Карл.

— Послухай, не роби поспішних висновків. Існує така річ, як біржові спекуляції. Чимало людей на них розбагатіло. Батько знався з великими цабе. Можливо, він натрапив на щось серйозне. Згадай людей, які під час Золотої лихоманки вирушили до Каліфорнії і повернулися багатіями.

Обличчя Карла лишалося безутішним. Він заговорив так тихо, що Адамові довелося нахилитися, щоб почути. Тон був позбавлений емоцій, як звіт.

— Наш батько пішов до Союзної армії у червні 1862-го. Він проходив тримісячну підготовку в нашому штаті. Це вже вересень. Він рушив на Південь. 12-го жовтня його поранило в ногу, і він потрапив у шпиталь. Додому він повернувся у січні.

— Не втямлю, до чого ти ведеш.

Слова Карла прозвучали слабко й безпорадно.

— Він не був при Чанселорсвілі. Він не був ні при Гетисбергу, ні при Ричмонді, ні при Аппоматоксі9.

— Звідки ти знаєш?

— З його відставки. Вона прийшла разом з іншими паперами.

Адам глибоко зітхнув. У нього в грудях забила, як кулаками, радість. Він похитав головою, ніби не йняв віри.

— Як він це облаштував? — провадив Карл.— Як у біса він це облаштував? Ніхто ніколи не сумнівався. Ти, наприклад? Або я? Або моя мати? Ніхто. Навіть у Вашингтоні.

Адам підвівся.

— У цьому домі знайдеться що поїсти? Я розігрію.

— Я увечері зарізав курку. Засмажу, якщо почекаєш.

— А щось швидше?

— Є солонина і купа яєць.

— Підійде,— сказав Адам.

Вони залишили питання невирішеним, подумки обійшли його, переступили через нього. На словах вони його не торкалися, але з думок воно нікуди не ділося. Вони хотіли про це говорити, але не могли. Карл підсмажив солонину, розігрів квасолю, зробив яєчню.

— Я переорав пасовисько,— повідомив він.— Засіяв житом.

— Ну і як?

— Доволі добре, коли я викорчував усі валуни. Оцю кляту штуку,— він торкнувся лоба,— я дістав, коли намагався виламати каменюку.

— Ти мені про це писав,— відгукнувся Адам.— Не пам’ятаю, чи казав я тобі, що твої листи багато для мене важили.

— Ти мало писав мені про себе,— сказав Карл.

— Гадаю, мені не хотілося про це думати. Там було доволі паскудно, майже повсякчас.

— Я читав про ті кампанії у газетах. Ти брав у них участь?

— Так. Не хотілося про це думати. І зараз не хочеться.

— Ти вбивав індіанців?

— Так, ми вбивали індіанців.

— Гадаю, вони дуже озлоблені.

— Гадаю, що так.

— Можеш не розповідати, якщо не хочеш.

— Не хочу.

Вони обідали при світлі гасової лампи.

— Буде світліше, коли я знайду час і помию скляний абажур.

— Я сам помию,— зголосився Адам.— Важко дбати про все зразу.

— Добре, що ти повернувся. Може, після вечері сходимо до таверни?

— Там побачимо. Щось мені хочеться трохи відпочити.

— Я тобі не писав, але в таверні є дівчата. Хтозна, може, тобі сподобається ходити зі мною. Вони міняються що два тижні. Хтозна, може, ти будеш радий на них подивитися.

— Дівчата?

— Так, вони там нагорі. Дуже зручно. Я подумав, коли ти вже повернувся додому...

— Не сьогодні. Можливо, згодом. А скільки вони беруть?

— Один долар. Гарні дівчата, майже всі.

— Можливо, згодом,— повторив Адам.— Дивно, що їм дозволяють.

— Я теж спершу дивувався. Але там розроблена ціла система.

— Ти часто там буваєш?

— Раз на два або три тижні. Тут доволі самотньо, поруч нікого немає.

— Ти мені якось написав, що збираєшся одружитися.

— Збирався. Та не знайшов підходящої дівчини.

Брати старанно обходили тему, яка їх турбувала. Щойно вони підходили до неї ближче, як одразу ж відступали і заводили про врожай, про місцеві плітки, про політику, про здоров’я. Вони знали, що рано чи пізно повернуться до неї. Карлові більше кортіло обговорювати це питання, ніж Адаму, але Карл мав і більше часу на роздуми, тоді як для Адама це був новий напрямок для думок і відчуттів. Він волів відкласти це на майбутнє, проте розумів, що брат того не допустить.

Тоді Адам сказав відверто:

— Відкладімо на завтра.

— Звісно, якщо ти так хочеш.