Народжений блискавкою

Мірта влаштувала Себастьяна двірником. Старий нездужав, роботу перейняв на себе Едмундо. Його не раз лаяли за невміння. Та хлопець так старався оволодіти своїм нехитрим ремеслом, що гніватись на нього було грішно.

Рут спершу плакала, дивлячись, як її полум’яний лицар вигрібає із двору смердюче сміття. Але Хосе її заспокоїв: нехай Едмундо спершу навчиться стояти на землі. Це ж його перші кроки…

Рут ходила в школу. Те, чого там навчали, здавалося Едмундо таким неприродним, як і гроші. Особливо його дивувала наука про всевладну Істоту, яку величали богом.

Через те вони ніколи й не говорили про школу.

А Себастьяна все більше непокоїла надмірна серйозність Едмундо.

Старий намагався прищепити хлопцеві почуття гумору. Але й сам Себастьян мав його небагато. Лишалося розвивати в синові бачення прекрасного.

Минуло років зо два. Якось вони виїхали на літо в гірське селище. Після того як Себастьян повернув додому її викрадену небогу, Мірта на нього мало не молилася. Вона охоче відпускала Рут. Хатинка, недбало складена із сірого каміння, тулилася до прямовисної скелі. Відразу ж за порогом шелестів виноградник. А внизу, в широкому межигір’ї, розбиваючись об уламіки скель, пінилась, вирувала гірська річка. Рут удосвіта будила Едмундо. По крутих крем’янистих стежках вони підіймалися високо в гори. Село ще дрімало в росяному мороці, а тут уже панувало червоно-мідяне сонце.

Мабуть, добре знав Себастьян, як розбудити в Едмундо почуття земної краси. Бо що є прекраснішого, ніж зустріч Сонця в горах?..

Рут, яка дивиться в Сонце, мов у свічадо. Собцє, яке оглядає Рут з батьківською ніжністю, ніби питаючи: ти вмієш бути щасливою, людська дитино? Роса на цупких, призе-мистих квітах. Кожна росинка повторює цілий світ у його космічній величі…

Едмундо зараз нічого не знає. Бо ні логіка, ні тисячолітня інформація, закладена природою у його «Я», не допоможуть зрозуміти, чому його рука так несміливо шукає руку дівчинки.

Стрепенулась, але руки не вирвала. Тепер він був для неї не полум’яний лицар, що здатний жити лише в мріях. Він був такий, як інші хлопчики, попри всю незвичайність його походження.

— Мені боляче, — сказала Рут з лагідною посмішкою.

Едмундо звільнив її руку. Було прикро, що він усе ще не навчився користуватися пальцями.

— Рут, пробач…

— Та ні! Я пожартувала.

Її сміх, веселі іскорки в зіницях, гра світла й тіней на обличчі, густі зуби, що були рожеві від ранкового сонця, — все це п’янило Бдмундо, вимагало якоїсь дії чи, може, незвичайних слів. Не знаючи, що саме його підштовхує, Едмундо підняв важкий камінь і кинув униз. Перестрибуючи через низькорослі чагарники, камінь зник з їхніх очей. Цей вчинок був таким хлоп’ячим, що Рут знову засміялась.

— Ти схожий на Роберто. Це він любить жбурляти каміння. Та ще дарувати дівчатам мишей в акуратних пакуночках. Розгорнеш пакуночок, — а мишка стриб, стриб… Ух! Аж зараз моторошно.

— Хто такий Роберто? — ревниво запитав Едмундо.

— Ніхто. Просто хлопчик із сусіднього двору.

Внизу, на ледь помітній стежині, з’явилася людська постать. То був літній селянин, що вів за собою нав’юченого ослика. Мабуть, подорожній не сподівався зустріти будь-кого. Він зупинився, вдивляючись у підлітків, що маячіли на тлі ранкового неба. Хотів було повернути назад, але махнув рукою й пішов далі. Ослик неохоче плентався за ним. Стежка в’юнилася поміж скелями так, що селянинові мимоволі доводилось пройти дуже близько від юних незнайомців.

На безлюдних гірських стежках перехожі не розминаються без розмов. Довгі ті розмови чи короткі — це залежить від обставин.

— Чиї ви будете? — запитав селянин, спроквола шаркаючи шкіряними постолами об каміння.

Едмундо здивувало це запитання — адже ж воно було звернене до людей! А чиєю може бути людина, якщо вона вільна? Проте він промовчав.

— Ми тут відпочиваємо, — відповіла Рут.

— Нікого не бачили?

— Нікого.

Селянин підняв голову, пильно оглянув сивувате пасмо гір. Стежачи за його поглядом, Едмундо помітив те, що прикувало увагу подорожнього. По той бік провалля на виступі скелі стояло троє бородатих людей. На їхніх грудях висіли автомати.

— Хто ті люди? — з незвичною суворістю в голосі запитав Едмундо.

— Багато знатимеш — рано постарієш, — не повертаючи голови, відказав селянин і зашарпав ледачого ослика.

Едмундо заступив йому дорогу.

— Мені треба знати, хто ті люди, — тоном, який не дозволяв заперечень, промовив Едмундо.

— Геть з дороги! — погрозливо процідив крізь зуби селянин.

До Едмундо підбігла Рут.

— Едмундо! Навіщо тобі?

Її здивувала, навіть налякала наоподівана задерикуватість Едмундо. Вона не розуміла, що це була тільки наївна прямолінійність, яка походила від незнання звичайних правил спілкування з людьми.

— А може, то повстанці, які втекли із Чорної фортеці, — сказав Едмундо.

Зачувши ці слова, селянин відскочив убік, ніби його вжалила змія. Миттю в його руках з’явився автомат. Мабуть, селянин вихопив його із в’юка.

— Руки вгору! — скомандував він. Едмундо не лише не виконав команди, а крок за кроком наближався до селянина.