Народжений блискавкою

Це був злочин проти Природи взагалі. Злочин проти Світла.

А Хосе та його друзі дивилися на ці явища земними очима.

— Отак ми й живемо, — ніяково посміхнувся Хосе, посадивши Едмундо на грубому ослоні, що стояв під стіною печери. — Я вже звик. А ДелІЇ мені жалко. Це так не схоже на палац Професора!

Делія поклала руку на його шорстке, їжакувате волосся.

— О-о, Хосе! — зітхнула вона. — Не нагадуй про той палац. Тут зовсім непогано. Тільки ота вода.

Вони б могли й не бідувати, якби Делія одержала гроші, зароблені на острові. Але банк вимагав посвідчення про те, що тер мін угоди з Професором закінчився. Звісно, у Делії такого документа не було…

Рут кинула погляд туди, куди показувала Делія. Простирадло, за яким ховалася горбата стіна печери, було мокре. З нього на підлогу капотіла вода. Під ліжком стояла калюжа, яка ніколи не висихала.

— До речі, — підвівся Хосе, якому хотілося перевести розмову на інше. — Ось газета. Ще й досі шукають корабель з місією. Гадають, що він розбився об риф.

— Який там риф? — перебила Делія. — Я певна, що це зробив Професор. Більше того: я була переконана, що він це зробить. А якщо не він, то ті люди, котрі були зацікавлені в його дослідах.

— Невже всі загинули? — вигукнула налякана Рут. — І ми б загинули, якби…

Та Едмундо поставився до цього інакше.

— Це я винен. Мені не можна було покидати корабель.

Лише тепер усі пригадали, ким насправді був Едмундо.

Хосе довго мовчав. Лівою долонею розтирав рубець з неоковирними залишками вуха. Потім обережно мовив:

— Ходять чутки про появу месії. Нібито його бачили в горах. Один із розвідників стріляв у нього. А він тільки посміхався. — Хосе багатозначно зміряв поглядом зніяковілу Рут. — І пресвята діва була з ним. Делія переконана…

— Це були ми, — не дала закінчити Рут.

— Так, це були ми, — повторив Едмун-до. — Я повинен щось робити. Але що саме? Гадав, мені підкажуть повстанці. Може, вони знають.

— Кепсько вийшло, — докірливо похитав головою Хосе. — Дехто повірив розвідникові, дехто — ні. Ті, що повірили, почали кидати зброю. Навіщо вона тепер, коли прийшов сам Христос?

— Зброя, — ніби сам до себе проказав Едмундо. — Якби я вірив у зброю…

— Хіба можна повалити Генерала без зброї? — запитав Хосе.

— Генерала можна повалити хоч завтра. А що далі?.. На його місце прийде інший. І так буде доти, поки люди не дадуть відповіді на запитання: хто вони є? Хто я, хто ти, хто він?..

— Хіба це не ясно?

— Ні, Хосе. Це зовсім не ясно. Хто з людей задумується над тим, навіщо взагалі потрібна земна цивілізація?

— О-ва! Для мене це занадто мудро, — засміявся Хосе. — Наше завдання значно простіше. Ми прагнемо того, щоб люди не жили в печерах. Щоб кожен трудівник мав добрий одяг і добру їжу.

— Але ж це тільки боротьба за існування, — заперечив Едмундо. — ХІба тварини не борються зо добру їжу та добре кубло? Розумна істота мусить відповісти на основне запитання: для чого я існую?

— Хай так, — легко погодився Хосе. — Але яке це має відношення до нашого страйку? Його призначено на неділю.

— Це дасть івам певність, що ви виступаєте від імені природи.

Хосе засміявся:

— Та вона ж у нашому шлунку, ця природа. Хто ж про неї не знає?..

Едмундо розгубився. Рут було боляче за нього. Безмежна сила, якою володів її друг — всі блискавиці неба! — зараз просто ні до чого. Він почував себе школярем, який не вивчив урок. І в цій ролі Едмундо став для неї ще рідніший,

А проте в його словах було значно більше істини, ініж він сам бачив. Це добре зрозуміла Делія.

— Хосе! — сказала вона. — Якби людина була здатна жити тільки шлунком, я ніколи б не покинула Професора. Я була покоївка, але почувала себе господинею палацу. Професор завжди підтримував у мені цю ілюзію. За неї я платила тільки порошинкою з пальця. Але яка ж то була порошинка! Я множилась, множилась… Виникали нові Делії… О, це жахливо! І тоді я почала питати себе: хто ж ти, звідки, для чого?.. Професор розгвинтив тебе, наче старого годинника. Але навіщо? Кому це потрібно?.. Лише в оцій печері я знов відчула себе людиною. То як же нам не шукати відповіді, для чого ми живемо на світі?. О-о, даруйте! Якби я не шукала відповіді на ці запитання, то й жити б не захотіла.

Ці слова Делії трохи підбадьорили Едмундо. І все ж його знов переслідувало запитання: куди кидати блискавиці? Що руйнувати? Що виросте на землі після цих руйнацій? А Хосе знав: страйк докерів служить не руйнуванню — він служить утвердженню загального добра.

Тому Едмундо й почував себе школярем. Йому хотілось виправдатись перед Хосе:

— Візьміть мене з собою. Я хочу побачити ваш страйк.

Рут його відмовляла. Бона боялася, що Едмундо знов виявить ту наївну прямодушність, яка так недобре прислужилася в горах. Але Хосе її заспокоїв:

— Едмундо буде зі мною. Я нікуди його не відпущу.

VII. ВТЕЧА В ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Коли вони підійшли до воріт, біля яких стояла робітнича варта, Хосе зустріли вигуками:

— А-а, Безвухий! Проходь. Це що за хлопчина? Може, прийшов на роботу найматись?..

— Заткнись, — незлостиво лайнувся Хосе. — Я з штрейкбрехерами не знаюсь.