Iван Котляревський

Наталка Полтавка

Опера малороссийская в 2-х действиях

Действующие лица

й.

— вдова старуха.

— дочь ее.

— любовник Наталки.

— дальний родственник Терпилихи.

— выборный[2] села.

Действие I

Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.

Явление 1

(

)

№ 1

Вiють вiтри, вiють буйнi, аж дерева гнуться;О, як моє болить серце, а сльози не ллються. (2)Трачу лiта в лютiм горi i кiнця не бачу,Тiлько тогдi i полегша, як нишком поплачу. (2)Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде. (2)Єсть же люди, що i моїй завидують долi,Чи щаслива та билинка, що ростеть на полi? (2)Що на полi, що на пiсках, без роси, на сонцi?

Тяжко жити без милого i в своїй сторонцi. (2)Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!Як я, бiдна, тут горюю, прийди подивися. (2)Полетiла б я до тебе, та крилля не маю,Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю. (2)До кого я пригорнуся, i хто приголубить?Коли тепер того нема, який мене любить. (2)

Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нуждi i горi i проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може () забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене — i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очi мої на тебе iще раз i навiки закриються…

Явление 2

й. Благоденственного i мирного пребиванiя! (.) Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi.

()

Здоровi були, добродiю, пане возний!

й. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим iм’ярек.

а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум.

й. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай:

№ 2

От юних лiт не знал я любовi,Не ощущал возженiя в кровi;Как вдруг предстал Наталки вид ясний,Как райский крин, душистий, прекрасний;Утробу всю потряс;Кров взволновалась,Душа смiшалась;Настал мой час!Настал мой час; i серце все стонеть;Как камень, дух в пучину зол тонеть.Безмiрно, ах! люблю тя, дiвицю,

Как жадний волк младую ягницю.Твой предвiщаєть зракМнi жизнь дражайшу,Для чувств сладчайшу,Как з медом мак.Противнi мнi Статут i роздiли,Позви[3] i копи[4] страх надоїли;Несносен мнi сингклiт весь бумажний,Противен тож i чин мой преважний.Утiху ти подайДушi смятенной,Моєй письменной,О ти, мой рай!

Не в состоянiї поставить на вид тобi сили любвi моєй. Когда би я iмiл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов[5] в Статутi iлi сколько зап’ятих в Магдебурзьком правi[6], то i сих не довлiло би навосхваленiє лiпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечностi.

а. Бог з вами, добродiю! Що ви говорите! Я рiчi вашей в толк собi не возьму.