Око ґолема

Дівчина пошукала в темряві біля дверей і дістала з якоїсь щілини ключа. Вже за мить двері з рипінням відчинилися. Без жодного слова, як і раніше, вона переступила поріг. Ми втрьох пропхалися слідом.

Деякий час, один за одним, ми блукали підвалом. Кіті, Гірнек, Натаніель і я немовби танцювали якусь повільну й сумну польку. Дівчина, вочевидь, знала дорогу як слід. Вона раз по раз клацала вимикачами, пригиналася перед низькими дверима, об які ми стукалися лобами, й ні разу не озирнулася назад. То був справжній лабіринт; я навіть подумав, чи не обернутися мінотавром.

Оглядаючись, я незмінно бачив сяйво принаймні однієї кулі-шпигуна, що летіла навздогін. За нами досі стежили здалека.

Дівчина врешті зупинилась у невеличкому бічному відгалуженні головного підвалу. Вона увімкнула слабеньку лампочку. Кімната була порожня, крім дровітні в дальньому кутку. Зі стелі текла вода і струмочками розпливалася по підлозі. Натаніель зморщив носа.

— Ну? — зіпнув він. — Я нічого не бачу!

Дівчина підійшла до дровітні і тицьнула ногою кудись під дрова. Щось рипнуло, й частина цегляної стіни повільно відійшла вбік, відкривши темний отвір.

— Стійте на місці! Не ходіть туди!

Мій хазяїн, уперше облишивши Гірнека, підбіг до Кіті і став між нею й потаємними дверима.

— Бартімеусе! Заходь туди і скажи, що ти там бачиш. Якщо посох там, принеси його мені.

Я наблизився до дверей — боязкуватіше, ніж це властиво мені, — і оточив себе Щитом на той випадок, якщо всередині пастка. Підходячи до отвору, я відчув застережне тремтіння на всіх сімох рівнях: це свідчило, що поблизу — потужна магія. Я обережно просунув голову в отвір і озирнувся.

Там я помітив щось на зразок величезного буфету — вбогу діру, наполовину заставлену дешевими цяцьками, які дівча та його приятелі поцупили в чарівників. Звичайнісінькі скляні кулі, металеві скриньки — всілякий непотріб, нічого цінного.[91]

Єдиним винятком була річ, недбало притулена до стіни в дальньому кутку, в недоречному сусідстві з кількома вибуховими списами.

Коли я бачив посох здалека, з-над охоплених вогнем празьких дахів, він блищав і потріскував грозовою силою. З розриву між хмарами до нього зліталися блискавки, його величезна тінь сягала неба. Ціле місто стало жертвою його гніву. А тепер він скромно стояв у запорошеній комірчині, й павук спокійненько плів своє павутиння між його різьбленим набалдашником і тріщиною в стіні.

І все-таки в ньому досі дрімала прихована міць. Його аура потужно пульсувала, наповнюючи кімнату світлом на вищих рівнях. Такі речі — це не іграшки. Я взяв Ґледстонів посох двома пальцями — наче людина, що дістає з яблука черв’яка, — виніс його з таємної комори й віддав своєму господареві.

О, який він був щасливий! Полегшення аж линуло з нього хвилею. Він узяв у мене посох і заходився розглядати його. Аура магічної речі тихо осявала обличчя хлопця.

— Пане Мендрейку!—обізвалася дівчина. Тепер вона стояла поруч із Гірнеком, обіймаючи його за плечі однією рукою, ніби прагнучи захистити. Невидимий фоліот переповз на друге Гір-некове плече й дивився на Кіті з глибокою недовірою. Він, можливо, відчував її вроджену стійкість до магії.

— Пане Мендрейку! — повторила вона. — Свою частину угоди я виконала. Тепер ви повинні звільнити нас.

— Так, так,—мій хазяїн навіть не підняв голови від посоха. — Авжеж. Зараз я віддам розпорядження. Вам нададуть супровід. Тільки спочатку треба вибратися з цього похмурого місця.

***

Коли ми вийшли з підвалу, проміння вранішнього сонця вже торкнулося стаєнь і виблискувало на хромованих боках автомобіля, що стояв навпроти. Водій, мов закам’янілий, сидів на своєму місці, зирячи просто перед собою. За увесь час, що нас не було, він немовби й не ворушився. Тут дівчина знову заговорила втомленим, без особливих надій голосом:

— Нам не потрібен супровід, пане Мендрейку. Звідси ми й самі дістанемось, куди нам треба.

Мій хазяїн саме піднявся сходами, стискаючи в руці посох. Спочатку він ніби й не почув її: думки його, переповнені іншими речами, блукали десь далеко. Аж ось він підморгнув, завмер і вирячився на дівчину так, наче вперше бачив її.

— Ви ж обіцяли, — нагадала вона.

— Обіцяв... — він розгублено насупився.

— Обіцяли відпустити нас.

Я помітив, що вона трохи подалася вперед, ніби готуючись до ривка. Мені стало цікаво, що ж вона зробить.

— Так, так!

Був час, рік чи два тому, коли Натаніель виконав би будь-яку свою обіцянку. Він вважав би за негідний вчинок порушити її, навіть попри свою ворожнечу з дівчам. Можливо, й тепер йому не дуже подобалося те, що він робить. І вже запевно, що він трохи завагався, ніби й справді не знав, на що зважитись. Потім я побачив, як він позирнув на червоні кулі, що вилетіли з підвалу й знову зависли над ним. Очі хлопця потьмяніли. Його хазяї за ним стежили — й це вирішило справу.

Говорячи, він поправляв манжети, але тепер його схожість з іншими чарівниками була глибша й міцніша, ніж оце поверхове наслідування.