Око ґолема

Натаніель у чеканні прикусив губу. Авжеж, то був його козир: викравши Амулет, він урятував Деверо життя — й не можна було дозволити, щоб прем’єр-міністр забув про це.

— Можливо, мені й пощастить, сер, — додав він. — Якщо я відведу цього Гірнека до дівчини й пообіцяю безпеку їм обом, то вона, сподіваюсь, поверне мені посох уже за годину.

— А дівчина? Вона залишиться на свободі?

— Ні, сер, — усміхнувся Натаніель. — Тільки-но я отримаю посох, ми зможемо спокійно допитати їх, разом з Гірнеком.

Усмішка хлопця тут-таки згасла, коли Якуб Гірнек копнув його в гомілку.

— Цей хлопчисько — зухвалий брехун! — до пана Дюваля повернулася його колишня впевненість. — Руперте, ви ж не повірите...

— Я прийняв рішення, — прем’єр-міністр подався вперед і стулив пальці дашком. — У минулому Мендрейк уже доводив нам свою цінність і відданість. Отож усі сумніви варто витлумачити на його користь. Повірмо йому на слово. Нехай він принесе посох. Якщо він це зробить, ми пробачимо йому всі потаємні дїї. Якщо ж ні, то я прийму вашу версію, Генрі, і ув’язню Мендрейка в Tаyepi. Вдалий компроміс? Усі задоволені? — він з усміхом оглянув насупленого пана Дюваля й позеленілого зі страху Натаніеля. — От і гаразд. Мендрейк може йти собі. Тут ніби хтось згадував про вечерю? Почнімо з візантійського вина!

Залом промайнув теплий вітерець. Невидимі раби виступили вперед, несучи кришталеві келихи й карафки з вином абрикосового кольору. Джейн Фаррар нахилилась, коли повз її голову пролетів таріль ковбасок із дичини.

— Але ж, сер! Невже ми дозволимо, щоб Мендрейк вирушив туди сам?!

— Еге ж! Із ним треба послати батальйон вояків! — Дюваль сердито відіпхнув запропонований келих. — Це просто глупота — вірити йому!

Натаніель був уже на півдороги до дверей. Почувши це, він хутко озирнувся:

— Сер, ситуація вельми дражлива. Натовп вовкулак погубить усе.

Пан Деверо тим часом куштував вино:

— Смакота! Ці легенькі тони винограду з берегів Мармурового моря... Гадаю, тут ми також знайдемо компроміс. Мендрейк вирушить у супроводі кількох куль-шпигунів — так, щоб ми могли стежити за всіма його пересуваннями. А зараз передайте мені, будь ласка, отой чудовий кускус!

***

Скувавши Якуба Гірнека невидимими магічними кайданами, Натаніель узяв його під лікоть і вивів із залу. Переможцем він себе не відчував. Поки що йому пощастило загнати Дюваля в глухий кут, та якщо він не роздобуде посох — і до того ж найближчим часом, — майбутнє його буде якнайсумнішим. Натаніель розумів, що витратив до останку всю ласку, яку мав до нього прем’єр-міністр, а неприязнь інших міністрів можна було просто-таки відчути на дотик. І його кар’єра, й саме життя висіли на волосинці.

Коли вони переходили вестибюль, до них підійшла панна Вайтвел. Натаніель непримиренно позирнув на неї, та нічого не сказав. Вона відповіла йому яструбиним поглядом.

— Може, ви й зуміли переконати нашого любого прем’єр-міністра, — хрипко прошепотіла вона, — може, ви й відшукаєте посох, але тепер я знаю, що ви діяли в мене за спиною, роблячи собі кар’єру за мій рахунок. І цього я вам не пробачу. Наше співробітництво скінчилось, і я не бажатиму вам успіху. Можете гнити собі в Дювалевому Тауері — мені байдуже.

Вона хутко подалася геть; її сукня шурхотіла, наче висохле листя. Натаніель кілька секунд дивився їй услід. А потім, помітивши, що Гірнек дивиться на нього з похмурою посмішкою, опанував себе і подав знак кільком шоферам, що чекали виклику на іншому кінці вестибюлю.

Коли автомобіль рушив на північ, біля входу до будівлі з’явились чотири червоні кулі-шпигуни — і мовчки полинули навздогін.

44

Я зрозумів, що й до чого, тільки-но вони з’явилися на сходах. Я побачив це в силуваній усмішці юного Гірнека і в тому, як неохоче він робив кожен крок. Я побачив це в холодному, сталевому обличчі свого хазяїна і в тому, як загрозливо близько тримався він свого полоненого. Ні, Натаніель намагався вдавати, ніби все гаразд, маючи на меті приспати пильність дівчини. Можете назвати це чуттям, але я відразу здогадався, що наші справи зовсім не такі чудові, як він старався переконати її. Звичайно, свідчило про щось і те, що на плечах у Гірнека, стиснувши йому кігтистими лапами горлянку, сидів фоліот. Гірнекові руки було скручено довгим лускатим фоліотовим хвостом, тож хлопець не міг попередити дівчину ні словом, ні подихом, ні порухом. Тонкі пазурі передніх лап простромляли йому щоки, змушуючи без упину всміхатися. До того ж фоліот увесь час шепотів йому щось на вухо, і навряд чи то були якісь приємні дурнички[85].

Проте дівчина нічого цього не помітила. Побачивши на сходах Гірнека, вона тихо зойкнула й мимоволі подалася до нього.

— Будь ласка, панно Джонс, не підходьте! — застеріг мій хазяїн.

Дівчина залишилась на місці, не зводячи очей зі свого приятеля.

— Привіт, Якубе, — сказала вона.

Фоліот трохи розчепив кігті, щоб його полонений міг прохрипіти:

— Привіт, Кіті.

— Ти поранений?

Запанувала мовчанка. Фоліот погрозливо шкрябнув Гірнекову щоку.

— Ні.

Дівчина кволо всміхнулася:

— Я... я прийшла врятувати тебе.