Око ґолема

Одного разу в перському консульстві влаштували важливий офіційний прийом. То була чудова нагода для чарівників похвалитися своїми слугами, а отже, й своїми здібностями. Спочатку все йшло як слід: Кастор бовванів за Натаніелевим плечем у подобі гладенького, рожевощокого херувима, ба більше — убрався в кольори краватки свого хазяїна. Проте його манірний вигляд викликав огиду в решти бісів, і ті заходилися пошепки кепкувати з Кастора. Джин не витримав, майнув до найближчого тарелю, схопив з нього шампур з шашликом і, навіть не пообривавши з нього цибулю й помідори, кинув у свого кривдника. Зчинився неймовірний шарварок. У бійку втрутилися ще кілька бісів, і на другому рівні утворилася мала купа — невелика з рук, ніг, ножів, виделок та вирячених бісівських пик. Чарівники згаяли не одну хвилину, щоб покласти цьому край.

На щастя, Натаніель зумів негайно відпустити Кастора, тож з’ясувати, чий саме демон розпочав бійку, не вдалося, навіть після тривалого розслідування. Хлопець залюбки покарав би джина за цю витівку, та викликати Кастора знову було надто небезпечно. Довелося повернутися до менш гордовитих рабів.

Одначе жоден з тих, кого Натаніель викликав, не мав належного поєднання завзяття, сили й покори. Правду кажучи, хлопець — до свого подиву — не раз відчував, що майже шкодує за своїм найпершим слугою...

Проте до Бартімеуса він твердо вирішив більше не звертатися.

***

На Вайтголлі було повно збудженого простолюду, що прямував до Темзи — дивитися вечірній морський парад і салют. Натаніель кривився: цілісінький день, поки він нидів над столом, з вікон линула музика численних духових оркестрів і гамір святкового натовпу, що заважало йому зосередитися. Та що вдієш, цей безлад було схвалено офіційно: День Засновника простолюдові належало святкувати.

Чарівники ж, які не були зобов’язані щиро ковтати всю цю пропаганду, працювали за звичайним розкладом.

Тепер довкола було видно розчервонілі масні обличчя, щасливі усмішки. Простолюд уже кілька годин призволявся до безкоштовних харчів та напоїв, які роздавали зі спеціальних лотків, розставлених по всій столиці, й тішився безкоштовними видовищами, влаштованими Міністерством розваг. Усі парки в центрі Лондона були повні чудес: канатоходці та пожирачі вогню з Пенджабу; ряди кліток то з рідкісними тваринами, то з полоненими заколотниками з Північної Америки; гори скарбів, зібраних по всій імперії; військові марші, гойдалки, каруселі...

Кілька офіцерів нічної поліції теж щосили намагалися веселитися разом з усіма. Натаніель побачив, як дехто з них тримає в руках рожеві кулі цукрової вати, а один — із силуваною усмішкою на обличчі — позує в обіймах підстаркуватої леді, поки її чоловік фотографує їх. Натовп поводився цілком безжурно, й це заспокоювало хлопця: події на Піка-діллі, здається, не дуже збурили простолюд.

Коли Натаніель переходив Вестмінстерський міст, сонце стояло ще високо й виблискувало у водах Темзи. Хлопчина примружився: крізь контактні лінзи він помітив, як разом з чайками над річкою кружляють демони, шукаючи серед натовпу можливих нападників. Прикусивши губу, Натаніель люто копнув зібгану обгортку від бутерброда. Саме такі дні Спротив зазвичай обирав для своїх капостей: максимум розголосу — якнайбільша ганьба для уряду.. Чи можливо, щоб випадок на Пікаділлі теж був їхньою справою? Ні, він не міг цього визнати. Цей злочин надто вже відрізнявся від їхніх давніших витівок — надміру жорстокий, надміру руйнівний. І людські руки на таке неспроможні, хай там що каже цей бовдур Теллоу.

Діставшись південного берега, Натаніель повернув ліворуч — геть від натовпу, до розкішного кварталу, куди не пускають простолюд. Там, біля причалів, ліниво, без нагляду, гойдалися яхти чарівників. Найбільшою та найвишуканішою з них була «Вогняна буря» панни Вайтвел.

На розі кварталу раптова сирена змусила хлопця здригнутись. Обернувшись, він побачив, що біля тротуару зупинився лімузин панни Вайтвел. За кермом сидів кремезний шофер. Із заднього вікна визирнуло кутасте обличчя наставниці. Вона поманила Натаніеля до себе:

— Нарешті! Я по вас послала біса, та ви вже пішли Сідайте. Їдьмо до Ричмонда.

— Прем’єр-міністр?..

— Хоче зустрітися з вами особисто. Мерщій!

Натаніель підбіг до автомобіля. Серце шалено калатало в грудях. Такі несподівані запросини не обіцяли нічого приємного.

Тільки-но він зачинив дверцята, як панна Вайтвел подала шоферові знак рушати. Автомобіль помчав набережною Темзи, й захоплений зненацька Натаніель упав на сидіння. І тут-таки, під уважним поглядом наставниці, вмостився як слід.

—Гадаю, вам зрозуміло, з якої причини нас викликають?— сухо поцікавилась вона.

—Так, мадам. Через оту подію на Пікаділлі?

—Авжеж. Пан Деверо хоче знати, яких ми вжили заходів. Зверніть увагу, Джоне: я сказала — «ми». Оскільки я — один із старших міністрів, відповідальних за внутрішні справи, ця подія загрожує певними прикрощами й мені. Мої вороги спробують скористатися нею у власних інтересах... Що я маю відповісти їм, коли мене спитають про цей злочин? Ви встигли кого-небудь заарештувати?