Око ґолема

— Мендрейку, зараз ми з вами оглянемо трупи полісменів... Ви вже снідали?

— Ні, сер.

— То й краще. Нам треба до сусідньої крамниці — до «Делікатесів Кута», — він зітхнув. — Колись я купував там чудовий кав’яр...

Вони підійшли до міцної стіни, що відділяла одну крамницю від іншої. В стіні видніла величезна діра. Біля цієї діри міністр зупинився.

—Ану, Мендрейку, — наказав він. — Скористайтеся своєю славнозвісною кмітливістю й скажіть мені, які висновки ми можемо зробити з цього отвору.

Натаніеля завжди тішили такі випробування. Він поправив манжети й замислено набундючив губи.

— Він дає нам певне уявлення про форму та розміри істоти, — почав він. — Стеля в кімнаті заввишки чотири метри, а отвір — лише три, тож істота, яка побувала тут, навряд чи вища за три метри. Ширина отвору — півтора метра; тож, зіставивши висоту й ширину, я сказав би, що ця істота за своєю формою подібна до людини, тільки, звичайно, набагато більша. Цікавіше те, яким саме чином було зроблено цей отвір.

Хлопець помовчав і потер підборіддя, сподіваючись, що це надає йому розумнішого вигляду.

— Поки що все очевидно. Далі.

Натаніель, одначе, не думав, що пан Теллоу вже встиг підрахувати це сам.

— Отож, сер, якби лиходій користувався Вибухом чи іншим подібним закляттям, то цегла на його шляху зникла б чи розлетілася на порох. Натомість усі цеглини цілі — вони, зрозуміло, побилися й потріскалися скраю, проте їх більша частина і досі зцементована в одне ціле. Я сказав би, що ця істота просто проломила стіну. Пройшла крізь неї, ніби цієї стіни й не було.

Він чекав на відповідь, та міністр лише кивнув, скривившися з нудьги.

— Отже?..

— Отже, сер... — хлопчина заскреготів зубами. Він розумів, що начальник змушує його думати замість себе, й це просто-таки бісило Натаніеля. — Отже, сер, навряд чи то був африт або марид. Вони скористалися б Вибухом. Радшее за все, це незвичайний демон.

Годі! Більше Теллоу не витягне з нього ні слова.

Міністра, однак, ця відповідь поки що задовольнила.

— Саме так я й думав, Мендрейку. Саме так я й думав. Однак тут ще стільки загадок... Ось, до речі, одна з них.

Він ступив через діру в стіні до наступної крамниці. Ображений хлопець подався за ним. Ні, Джуліус Теллоу — просто бовдур. Бундючиться, але сам схожий не невмілого плавця, що заплив на глибочінь: борсається, аби лиш утриматись на поверхні. Хай там що, тонути разом з ним Натаніель не збирався.

У «Делікатесах Кута» в повітрі чимось різко смерділо. Натаніель намацав у кишені свого великого яскравого носовичка, затулив ним обличчя і обережно увійшов до напівтемної кімнати. Барила з оливками й маринованими анчоусами були поперекидані, їхній вміст порозтікався підлогою, їхній запах змішався з чимось густішим і гострішим. Ніби попіл... Натаніелеві аж защипало в очах. Він закашляв через носовичок.

— Ось вони, найкращі Дювалеві люди! — в голосі пана Теллоу чулося кешування.

Підлогою крамниці були розкидані шість гостроверхих купок із чорного попелу й кісток. У найближчій купці чітко проглядалися два гострі собачі ікла й кінець довгої тонкої кістки — вочевидь, стегна полісмена. А решта тіла, виходить, цілком перетворилася на попіл... Хлопчина закусив губу.

— Ви мусите звикнути до таких речей, якщо хочете служити в Міністерстві внутрішніх справ, — лагідно зауважив чарівник. — Вам погано, Джоне? Вийдіть надвір.

Хлопець блиснув очима:

— Ні, дякую. Все гаразд. Це вельми...

— Вельми цікаво, еге ж? Обернулись на чистісінький попіл — чи майже обернулись. Тільки й зосталося, що пара кісток та зубів. Проте кожна з цих купок може розповісти нам свою історію. Скажімо, ота, що біля дверей. Вона довша за решту — цей полісмен, напевно, біг. Хотів урятуватися втечею. І все-таки йому забракло проворності.

Натаніель мовчав. Байдужість міністра здавалась йому огиднішою за ці рештки — врешті, досить-таки акуратні.

— Отже, Мендрейку, — поцікавився Теллоу, — що ви про це думаєте?

Хлопчина глибоко, понуро зітхнув і поспіхом перебрав свою старанно спаковану пам’ять.

— Це не Вибух, — почав він. — І не Ядуха. І не Чума. Після них залишається більше бруду. Можливо, це Пекельне Закляття...

— Ви так гадаєте, Мендрейку? Чому?

— Я тільки сказав, сер: можливо, це Пекельне Закляття. Проте жодних пошкоджень, крім самих решток, немає. Тільки вони й згоріли. Все інше ціле.

— Он як. Що ж тепер робити?

Хлопець поглянув на міністра:

— Правду кажучи, сер, і гадки не маю. А ви?

Невідомо, чи знайшов би відповідь пан Теллоу. Хлопчині не дуже в це вірилося. На щастя, міністра врятував примарний дзвоник, що пролунав просто з повітря. Це означало, що до чарівника прибув слуга. Пан Теллоу вимовив закляття, й демон повністю втілився. Невідомо з якої причини він прибрав подобу невеличкої зеленої мавпи, що сиділа, підібгавши ноги, на осяйній хмарині. Пан Теллоу оглянув його:

—Доповідай!