Острів злочинців

– З дорогою душею, – відповів я. – Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.

Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чор­ниця, поїдуть «самом».

– Куди б ви хотіли податися? – спитав я, коли ми виїхали з просіки.

– На військове кладовище. Там так гарно, – захопле­но вигукнув Вільгельм Телль.

Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми по­бачили невелику галявину, де серед кущів видніли похи­лені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, – такі носили колись польські солдати.

– Ось, – мовив Телль, – кладовище польських солда­тів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гар­церський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.

– А чи ви були на Барабашевому острові? – спитав мене Чорниця.

– Я не чув про такий острів.

– Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.

Ми вийшли з машини.

– Ходімо в глиб кладовища, – запропонував Телль. – Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.

– От якби латиною, – сказав Соколине Око.

– Навіщо латиною? – здивувався я.

– Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et deco­rum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковсько­му кладовищі в Варшаві.

Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й по­валяв дерев'яні хрести.

Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив при­тьмом убік.

– Швидше! Гляньте сюди! – крикнув він.

Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми по­бачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.

– Браконьєри, – пояснив Вільгельм Телль і підозрі­ливо глянув на мене.

Я зрозумів цей погляд і сказав:

– Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно вве­чері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.

– Ми це теж чули, – підтвердив Чорниця.

– Браконьєри, – похмуро повторив Телль. – Вони по­ранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.

Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.

– Маєш рацію, Теллю, – гукнув він, – тут видно слі­ди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і бра­коньєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.

Мертва тварина дивилася на нас широко розплющени­ми скляними очима, в яких, здалося мені, застигло стра­ждання.

– Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і про­сив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що веш­тається лісом, і доповідати йому, – пояснив Вільгельм Телль. – Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.

– Коли ви думаєте на мене… – почав я, однак Телль перепинив мене:

– Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не по­ставили.

Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.

– Потягнемо до нашого табору, – запропонував Телль. – А тоді скажемо лісникові.

Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і по­вернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.

Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.

Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Мо­же, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.

«А де ж, – подумав я, – було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»

Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, за­можна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму наро­дові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»

Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.

«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» – вперто питав я себе.

«Закопав би в землю».

«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скіль­ки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».

«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому під­земеллі костьолу».

«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» – не відступав я.

«У палаці – в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».