Острів злочинців

– Погода така гарна, що варто поплисти річкою, – пояснив я.

– Боже милостивий, – вигукнула вона, сплеснувши ру­ками. – Хіба це можливо? Ми справді попливемо Віслою?

Я поліз під машину, щоб краще закріпити стерно. Дів­чина присіла навпочіпки біля «сама» і, зазираючи до мене, розпитувала:

– А ви візьмете мене кататися по Віслі? Я вже не кепкуватиму більше з вашої машини. Вона чудова. Мабуть, вона може й літати.

– Ні, не може, – відповів я. – Адже ви бачите, що вона не має крил.

Дві години я переобладнував «сама» з автомобіля на човен, страшенно втомився і вимастився з ніг до голови. Нарешті ми зіпхнули машину на воду. Щиро сказати, ко­ли я сів за кермо, мені було трохи лячно. А що як машина дірява й почне тонути? Я заспокоював себе: спершу їхати­му недалеко від берега, а як побачу, що човен протікає, то встигну дістатися до нього.

Дівчина сіла біля мене ліворуч. Я натиснув стартер, і мотор запрацював. Коли я крутнув держак прискорюва­ча, ззаду машини почувся плескіт води від лопатів тур­біни. «Сам» плив Віслою, слухняно підкоряючись керму, з єднаному із стерном.

– Чудово! Надзвичайно! – вигукувала дівчина.

Я подумав, що треба було б зняти колеса та сховати їх до багажника. Без них вода чинила б менший опір ма­шині і та рухалась би куди швидше.

«Сам» не протікав. «Він чудовий!» – повторив я

подумки за Терезою. Та про всяк випадок тримався неда­леко від берега.

– Ви геніальний тип, – мовила дівчина.

– Не я, а той, хто зробив цю машину.

– Хто ж він?

– Дядько Громилло.

– Хай живе дядько Громилло!

– На жаль, він помер. І в спадок лишив мені цю ма­шину.

– А куди ви їдете?

– У відпустку.

– Чи не могли б ви мене забрати з собою? Це було б куди приємніше, ніж жити з тіткою в Цехоцінку.

– Ні, не можу. Це не звичайна відпустка. Мій при­ятель просив розв'язати загадкову справу. Боюся, що це буде не легко, попереду на мене чекають великі труднощі, а може й небезпека. Я не маю права наражати вас на неї. Крім того, ви повинні, згідно з волею ваших батьків, бути з тіткою в Цехоцінку.

– А я хочу наражатися на небезпеку.

– Ні, – коротко урвав я.

Вона надулась і довго не озивалася до мене. Зрештою нас обох зацікавила річка й береги. Вісла текла тут доли­ною, наче в глибоких ночвах, оточена високими, урвистими берегами. Праворуч – високий берег, порослий сосновим лісом, ліворуч – пагорби з орними полями; на обрії чудово вимальовувався невеличкий костьол із струнким шпилем. Понад самою водою зеленіли луки, захищені греблею од повені, за ними виднілося незграбне верховіття старих верб і високо здіймалися тополі. Річка була швидка і через те дуже весела. Час од часу виринали мілини й піщані ру­кави, золоті від намитого водою піску. Іноді минали ми пасажирські пароплави, білі, наче чайки, з них лунала весела музика. Повз нас пливли катери, що тягли баржі, навантажені фашинами. Траплялися й різноколірні бай­дарки, на яких відпочиваючі працьовито вимахували вес­лами. З великим задоволенням я зауважив, що мій «сам» не справляв тут такого прикрого враження, як тоді, коли мчав по шосе. На воді він був дуже схожий на звичайні­сінького моторного човна, і мені здавалося, що він уже не такий чудернацький.

Незабаром Вісла повільно завернула, і ліворуч ми по­бачили тимчасовий причал, що за нього правила стара баржа. Прочитавши на ній напис: «Цехоцінек», я пристав до берега і висадив дівчину.

– То куди ж ви все-таки їдете? – спитала вона, про­щаючись.

– В Антонінів над Віслою, – відповів я. І згодом ду­же пожалів про це.

– До побачення! Щасливої дороги! – гукнула дівчина.

– До побачення.

Відпливши від берега, я чимдуж смикнув круглий дер­жак, і мій човник щосили поплив до середини річки. Озир­нувшись, я побачив, що дівчина вилізла на високу греблю і звідти махала мені рукою на прощання. Я натиснув на «самів» клаксон, і він глухо загув, наче сирена пароплава. За хвилю новий закрут річки сховав од мене Терезу.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

У віслянській поймі. – На півострові. – Я стаю табором. – Таємничі незнайомці.

– Лучники. – Вільгельм Телль. – Томаш Бродяга. – Антропологія. – Цікавість лучників. – Навіщо я сюди приїхав? – Телль стріляє з лука.

Сонце вже хилилося до заходу, коли я дістався місця, де Вісла розгалужується на кілька рукавів, утворюючи острівці, що поросли кущами. Десь тут треба було завер­нути в котрийсь рукав, аби потрапити до містечка Антоні-нова – мети моєї подорожі. Містечко лежало за три кіло­метри від Вісли, та мені здалося, що найкраще спинитися над річкою, на якомусь острівці або півострові. У кущах легко буде сховати і намет, і машину. Звідти я зможу ходити в містечко, не привертаючи нічиєї уваги. Щоправда, в моєму портфелі лежав лист до керівника антропологіч­ної експедиції, яка провадила розкопки поблизу містечка. Спершу я навіть надумав оселитися в таборі експедиції, але тепер змінив свій намір, дійшовши висновку, що зара­ди діла, яке привело мене сюди, краще триматися осторонь науковців.