Острів злочинців

– Тільки сьогодні пан Кароль признався мені, що він детектив. Я зустріла його в лісі, коли гуляла там по обіді. Він був у товаристві якогось пана й Терези. Я приєдналася до них, хоча вони казали, що я можу наразитися на небез­пеку, бо саме настав час рішучої боротьби з бандитами, які полюють на сховані витвори мистецтва. Йшлося про пана Томаша. Але я не боялася небезпеки. Тоді вони пого­дилися, щоб я їм допомогла, і пан Кароль нарешті зізнався, що він детектив. Ми пішли до бункерів, пан Кароль відкрив вхід і потім почав виносити з підземелля речі з колекцій дідича Дудіна.

– А що сталося з Терезою? – спитав я Залічку, не повертаючи голови. – Ви ж казали, що з вами була Тереза.

– Мабуть, лишилася в підземеллі, – почув я у відпо­відь.

Стрілка спідометра показувала сто сорок кілометрів, та мені здавалося, що відстань між «самом» і чорним ліму­зином ні на крихту не зменшилася.

– Звернули! Звернули на шосе до Торуня! – крик­нув офіцер.

Я так натис на гальма, що вони аж задзижчали. Ми теж виїхали на торунське шосе, яке спершу йшло лісом, а тоді наблизилося до Вісли.

Швидкість «сама» знову збільшувалася. Сто п'ятде­сят, сто шістдесят кілометрів… Ми наздоганяли чорний лімузин. Потім відстань між нами ще зменшилася, бо Гер­тель мусив загальмувати, об'їжджаючи кілька підвід.

Тепер ми мчали із швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину. Мій «сам» виявився чудовою машиною.

Ми догнали Гертеля під Торунем. Коли я спробував його випередити, він з'їхав на лівій бік шосе, намагаючись зіпхнути мене в кювет. Та я вчасно загальмував і вже тримався позаду. Невдовзі перед зачиненим залізничним шлагбаумом Гертель мусив спинитись.

Офіцер міліції зіскочив із «сама» і підбіг до чорного лімузина.

– Виходьте! Негайно виходьте! – крикнув він. Перший вибрався з машини Кароль, а тоді Гертель.

– Адже не сталося нічого лихого, – виправдувався Гертель. – Ми нікого не скривдили.

– Ви звинувачуєтеся в тому, що намагалися викрасти твори мистецтва, власність польської держави.

Гертель знизав плечима.

– Вони нікому не належали, бо ніхто не знав, де їх сховано. Ми знайшли це місце, тож Дунінові колекції на­лежать нам. Те, що ми зробили, не можна назвати крадіж­кою. Суд нас виправдає.

– Буде видно, – сказав офіцер. – Ви ще відповідати­мете за дворазовий напад на Скалбану.

Гертель знизав плечима.

– Прошу пана, – сказав він, – до Скалбани ми поста­вилися, можна сказати, занадто лагідно. На нього чекає мотузка за вбивство Плюти. Він намагався затягти до буд­ки на острові й мене. Тільки я не Плюта…

– З'явитесь до Повітової комендатури народної мілі­ції дати зізнання, – наказав офіцер. – А тепер перенесіть до нашої машини речі, викрадені з підземелля.

Грабіжники зрозуміли, що програли. Опиратися не було ніякого сенсу, і вони слухняно взялися переносити до «сама» викрадену давню зброю: турецькі ятагани, оздоблені коралями, кілька кинджалів з держаками, при­крашеними коштовним камінням, сагайдак, східний щит і визолочене забрало, поцятковане бірюзою. Крім зброї, вони встигли забрати з підземелля старовинний срібний сервіз, чотири великі визолочені дзбани й визолочену миску.

– А чи багато речей лишилося в підземеллі? – спитав офіцер.

Ми помітили, як Гертель і Кароль крадькома перезирнулися.

– Не обманюйтеся, панове, – застеріг їх офіцер. – Ми знайдемо і дівчину, яка була з вами в підземеллі.

Залічка увесь час здивовано спостерігала, як уявний детектив покірно віддавав украдені речі.

– То ви не детективи? – обурено спитала вона.

На відповідь Гертель тільки знизав плечима. А пан Кароль глузливо посміхнувся.

– Ви мене обдурили! – крикнула Залічка, звертаю­чись до пана Кароля. – Ви не ловили риби, ви не детек­тив!

– Ні, люба і наївна панночко, – посміхаючись, ввічли­во відказав пан Кароль. – Я ніколи не запевняв вас, що я детектив. То ви самі надумали.

Залічка була така обурена, що показала йому язика, наче ображена дитина. А тоді з великою гідністю сіла до моєї машини.

– Дякуємо за допомогу, – полинув їй навздогін глуз­ливий вигук пана Кароля.

Офіцер міліції перевірив документи обох злочинців і занотував відомості про них.

– З'явіться до Повітової комендатури, – повторив він під кінець. – Якщо цього не зробите, я заарештую вас.

– Єсть, пане комісаре. З'явимося, – пообіцяв Гер­тель. – Я сидів п'ятнадцять років і не збираюся знову ча­лапати до в'язниці.

– А тепер назад до лісу, до бункерів, – сказав мені офіцер.

Ми поїхали. Біля входу, схованого в кущах ожини, ми побачили Терезу. Гертель і пан Кароль втекли тоді, коли Тереза ще була в підземеллі. Навантажена старовинною зброєю, вона вийшла нагору й переконалася, що її приятелі десь зникли. Перелякана дівчина чекала тут на них, та за­мість приятелів побачила ворогів – мене й офіцера міліції.

Зі злості Тереза аж заплакала і цим довела, що вона тіль­ки дурне дівча, яке вплуталося в темне діло. Так само подумав про неї, мабуть, і офіцер міліції, бо відвів мене вбік і прошепотів:

– Одвезіть її, будь ласка, додому. Певно, ми її не притягатимемо до відповідальності. Вона вже дістала нау­ку на все життя.