Пiд тихими вербами

Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: "Реку горчайшу паче смерти жену,благiй пред лицем божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея".

- Нехай i те слухають! - вiдказав йому Зiнько.- Треба й їм щось тямити про громадськi справи.

- Та… нехай!.. Будеш ходити? - спитав Карпо свою жiнку.

- А чому ж? Буду,вiдказала та, почервонiвши.

- _ Про мене!..

Вернувшися Зiнько того вечора додому, довго розказував Гаїнцi, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину,- не про бабу Мотрину, нi,- про це вона анi згадала. Казала тiльки, що була в матерi i там при їй сталася спiрка в дiда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi,.а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остаповi, бути,так у розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!

- А вони, бiднi, плачуть - сльози, як горох,- та аж у ноги батьковi падають, та просять,розказувала Гаїнка.- А батько тiльки вiдвертаються. А дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад. "Не просiть його! - крикнули.- Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай вам верне розписку!" Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли та: "Не мiшайтесь, тату,- це не ваше дiло!" Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися, як стiна, та як закричать: "Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!.." Та й не доказали, тiльки так i затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а грошi забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дiдусевi, хотiли руку їм поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули: "Iдiть, люди добрi, подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!.." Та й вибiгли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тодi батько як заходилися лаяти дiдуся!.. Господи! I як то тяжко слухати!.. Я мерщiй утекла…

III. ВОРОЖI ЗАХОДИ

Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в недiлю з Чорновуса, iшов собi помалу лукою. Дивився на сiльськi садки й городи, що збiгали вiд хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. I враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрi очi: придивившися, пiзнав iздалека, що то Зiнько. Не здивувався, бо там була стежка i всi люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, нiж вулицею. Iшов далi, про своє мiзкуючи, i знов, згодом уже, уздрiв, що з тих же верб, тiльки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченкiв город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб i вiдразу пiзнав, що то Ївга.

"А що ж то?-подумав.-Удвох там сидiли, чи як? Уже ж нiяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди пiсля його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не тудй-то, чого це наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!.."

Зрадiв Рябченко. Та як же не зрадiти, коли виходило, що Зiнько зовсiм не такий праведний, як здавалося, що вiн хоча i кричить про правду, а сам робить так, як i всi грiшнi. Бач, де збiгаються! Ну, хiба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо вiн сам до Ївги пiдлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..

А куди ж цей братик пiшов? Пейне, не додому, бо свiй провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жiнкою в одному мiсцi, а з чоловiком у другому. Мабуть, там зiбралися всi та знов якi каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! I чого в'язнути? Що цей паршивий Зiнько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак нi! Йому не того, йому чогось iншого заманулося! Кун панiю з харпаками завiв, товариство все бiльшає. Скiльки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани iдольськi! Ну, тут iще так-сяк зарадили лиховi… дак що ж? Пожалiється куди далi (i як це вiн i досi не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хiба це саме? Скрiзь уїдається! Намагається, щоб двiчi на рiк волость щитати! Якби вiн iще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, i гляди, що. Цей гурт дедалi бiльшатиме, набиратиметься сили. I, може, колись так iзробиться, що й їм, Рябченковi з товариством, увiрветься бас у громадi. Не можна цього попустити, нiяк не можна - треба щось робити.

Та що саме? Уже й багато вiн про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нiчого не вигадає. Вiн ото прирозумiв дати донос на Зiнька, що вiн i такий, i сякий. I ловко було б, дак коли ж начальник, замiсто щоб просто поняти тому вiри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!