Пiд тихими вербами

Пiсля того був старшина в начальника, дак що ж? "Я,- каже,- знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормi. Коли б нiхто не жалiвся, то я б i не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пiшло, а як пожалiлися, то не можу ж я тiєї жалоби затаїти, бо вони ще й далi жалiтимуться". Старшина почав йому i те й се, що це жалоба - "пустяк униманiя, бо то писав такий ябедний i нестоющий чоловiк розуратний",- так що ж ти з ним зробиш, коли вiн каже, що громада про його, про Зiнька, не так озвалася i нiкоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. "Пождiть,- каже,- ваше високоблагородiє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такi, що первий сорт". - "А не брешеш?" - "Буду стараться з усiєї сили, ваше високоблагородiє".- "Ну, гляди ж: iще трохи пiдожду, а там уже як знаєш!"

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справдi тiї доказательства вишукати. Що б же його вимiзкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свiдкiв же треба буде… а вони бач якi: всi галасували, а як треба, то й поховалися в громадi!..

Ех, якби їх промiж себе посварити,, то б найкраще було! Тодi б їх гурт розбився i розлiзлися б вони, як рудi мишi. Тодi пропала їх сила, бо вони поти страшнi, поки в гуртi, а кожного поодинцi з'їсти легко - ого-го! Порiзнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?

Iшов Рябченко вже вулицею i проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як вiн її проминав, iз хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до ворiт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка,- бо це вона була,- пiшла вулицею.

"Чого це вона до баби Мокрини ходить? - думав Рябченко.- Певне, якесь ворожiння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так умiє видурити грошики! Та за що вона в цiєї видурює? Що вона їй бреше?"

Рябченко думав про це так собi - от-бо думалося. Вiдразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справдi? От би штука була! Тодi Зiнько певне посварився б iз Грицьком. Оце вже була б у їх у гуртi одна сварка, то ще й'не маленька. А там i другу можна б притулити… хоч би i таку ж саму… Нi, про це треба помiркувати, гарненько помiркувати!..

Вiн пiшов веселий, усмiхаючись, а днiв через кiлька ввечерi пiзно застукав у вiконце до баби Мокрини.

- А вiдчинiть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.

- Здоровi були, бабо!

- Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!

- Як ся маєте, бабо?

- От, як там! Старому - аби день до вечора: однак скоро вмирати.

- Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!

Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.

- А я до вас, бабо, за дiлом.

- Скажеш, синку.

- Хочете заробити карбованця?

- От, чому б не хотiти?

- Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.

- Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.

- Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?

Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.

- А тобi чого до Зiнькової Гаїнки? - спиталася.

- От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:

- Нi, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

- Дак це до вас ївга за цим ходить?

- Ти вже й знаєш! - гостро глянула на нього баба.

- Я багато дечого знаю… Дак ходить?

- Була.

- Хiба Зiнько до неї не привертається?

- Каже, що нi.

- Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?

- Нi, не знаю.

- Дак я вам це кажу.

- А нащо менi його знати?

- А коли до вас Гаїнка прийде знову?

- Завтра ввечерi я їй звелiла прийти.

- Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви нi їй, i нiкому нiчого не кажiть, а про верби добре розкажiть - так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до Ївги.

- Ну?

- Ну, то й матимете за це карбованця.

- А тобi нащо це?

- От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це матимете карбованця - його вам треба.

- Гаразд, синку.

- Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама нi до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?

- Нi, не чула… Що не чула, то не чула,- не буду й грiшити, нi!..

Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.

- Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?

Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.

- Та воно… не знаю, чи не грiх тiльки воно буде…- вагалася праведна баба Мокрина.