Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Проте фільмів серед гейзерів ніколи не знімали й не зніматимуть, оскільки Ель Татіо є доволі небезпечним місцем. У першу чергу, через свою висоту. Дуже мало людей, не пройшовши акліматизації, почуватимуться нормально, перетнувши межу в чотири тисячі метрів. Щоправда, підіймаючись до гейзерів, ні я, ні Ян особливого дискомфорту не відчували. Після довготривалих мандрів у горах довкола Куско ми повністю адаптувалися і без жодних хворобливих проявів переносили гірську хворобу. Я настільки звикся з висотою, що довго ще не міг повірити, що гейзери Ель Татіо знаходяться аж так високо.

Другою значною небезпекою є шпарувата гірська порода, що вкриває геотермальний басейн. Вона є пористою, наче сир, а через те дуже крихкою. Зійшовши вбік із протоптаної стежини, ви ризикуєте з головою провалитися в киплячий струмок і зваритися живим. Тому серед гейзерів заборонено бігати і не рекомендується відходити від розмічених стежок та оглядових ділянок.

Проте найбільшою мірою на плато Ель Татіо дошкуляє холод (певно, ще більший ніж у Пуно в Перу). У той час, коли в Сан-Педро навіть у самісінький розпал зими температура рідко опускається нижче +5єС, на плато Ель Татіо зранку рідко буває тепліше за -15єС. Хтось з місцевих перестерігав нас напередодні про люті морози на плато і наполегливо радив брати з собою тепліші речі. Звісно, за доброю слов’янською традицією ми з Яном цю пораду проігнорували.

Наше прибуття на Ель Татіо вийшло напрочуд яскравим і колоритним. Щойно ми в’їхали на плато, всі інші відвідувачі на кілька хвилин забули про гейзери і витріщалися тільки на нас. Уявіть собі, люди стоять у зимових пуховиках, закутані до самих вух шарфами, в хутряних шапках, в’язаних рукавицях, і маленькими ковтками сьорбають пекельно гарячий чай із термосів. Аж тут на стоянку вирулює наш джип, більше схожий на пересувний піщаний пагорб, з якого стирчать лиш двірники і решітка радіатора, а звідти вилітаю я в самих шортах і сорочці із закоченими рукавами. Люди витріщаються, перелякано порозкривавши роти, тицяють на мене пальцями, дехто крутить ними коло скронь, хтось регоче і горлає «звідки ти?», я швидко-швидко метеляю руками, наче на ранковій зарядці, і волаю «з України!», всі думають, що Україна - це десь поряд із Землею Франца-Йосифа[8]

, співчутливо прицмокують язиками і скрушно хитають головами. Я спересердя махаю на них рукою, затим, плюнувши на всі правила безпеки, мов очманілий починаю гасати по плато, аби зігрітися, час від часу відігріваючи долоні прямо над котловинами з паруючою стоградусною грязюкою. Через кожні п’ять хвилин ми з Яном мчимо наввипередки назад до машини, щоби погрітися.

Я ще ні разу не бачив, аби кипляча вода та лід співіснували в дикій природі. А ще я подумав, що, мабуть, саме таким є пекло: повсюди паруючі гейзери з киплячою водою, ями з гарячою гряззю, яка скипає, шумить і голосно булькає, а водночас над усім цим царством вогню панує дикий холод, що вгризається в тіло, наливає сталлю м’язи і проймає голками до самісіньких кісток.

* * *

Гейзери Ель Татіо, без сумніву, цікава й незвичайна місцина, проте ми там довго не затримувались і вже пів на одинадцяту повернулися у Сан-Педро.

Всі м’язи страшенно ниділи, страшенно хотілося спати, але день тільки-но починався, а в пустелі лишалося ще багато цікавого. Втім, перед тим як рушати далі, на пошук нових пригод, нам слід було владнати одну дріб’язкову справу, а саме - помити машину.

На поваленій колоді при в’їзді у селище сиділо двоє жителів Сан-Педро. Один жував оцей їхній зелений південноамериканський кабачок (авокадо, чи як він там називається…) з величезною кісточкою всередині, інший длубався у носі, роздивляючись наш джип. Я попросив Яна пригальмувати і вискочив з авто.

- Buenos tardes, amigos! - весело привітався я. - Як справи, хлопці?

- Справи добре, сеньйоре! Дякуємо. А як вам наша пустеля?

- О, пустеля дійсно нівроку! Іншої такої не знайдеш, - я підморгнув чилійцям, вони у відповідь з розумінням закивали головами. - Але у мене, хлопці, є до вас одне питання.

- Питайте, сеньйоре, ми з радістю вам допоможемо.

Я примружився. Спека. Сонце нещадно пряжить над головою. То там, то сям безгучний суховій здіймає химерні хмарки пилу, звиваючи з нього чудернацьких напівпрозорих примар. Земля швидко нагрівалася, горизонт розтікався і тремтів.

Тож я примружився і запитав:

- А де тут у вас, хлопці, мийка для машин?

На кілька секунд запала мовчанка, немов на похороні. Затим один з чилійців астматично вдихнув повітря і ледь не вдавився своїм «кабачком». Інший почухав потилицю, окинув мене підозрілим поглядом, а потім звів очі до небес, напевне, роздумуючи, звідки ми могли прилетіти. Зрештою, той, хто хвилину тому жував підозрілий овоч, оговтався і вичавив з себе:

- Слухайте, біломордики, а то нічого, що ви посеред пустелі?…

- Я… е-е-е… ну, я думав, може… - спробував я виправдовуватися.