Читаем Подорож на Пуп Землі (Т. 2) полностью

У кросівках під ступнями лежав сантиметровий шар спресованого піску. Кофта від піску та поту задубіла на камінь, здавалося, її можна було взяти і зламати навпіл, наче шматок підгнилої фанери. Пісок сипався з волосся та вух, набився під нігті, налипнув на повіки, неприємно скреготів на зубах. Ще три дні після нашої пригоди в Долині Смерті я відхаркуватиму той чортів пісок з легенів.


Гейзери Ель Татіо і повернення в Долину Смерті


Переступивши поріг нашого хостелу в Сан-Педро, ми навіть не полізли в душ. Сил вистачило лиш на те, щоб дочвалати до ліжка, стягнути з себе просякнутий потом та піском одяг, недбало поскидати його біля лежаків, завалитися на подушку і натягнути ковдру до вух. Я вже засинав, коли Ян щось почав бубніти з-під ковдри.

- Пробач мені ще раз, чувак… - тихенько пробуркотів чех.

- Ти про що? - сонно перепитав я.

- Та я про нашу сьогоднішню «шоу-програму» в пустелі. То я винен…

Я щось прошамкав у відповідь. По-моєму, щось підбадьорливо-заспокійливе. Мовляв, не парся, чувак, головне, що ми вибрались живими й не надто пом’ятими. Проте достеменно своїх слів я не запам’ятав: повіки злиплись, свідомість розчинилася десь високо-високо в темряві посеред атакамських зір, і за хвилину я заснув непробудним сном.

Щоправда, відсипатися довелось недовго. Рівно о четвертій мій мобільний увімкнувся й нахабно запищав десь під вухом. З великою неохотою я продер очі і намацав телефон під подушкою. Довго кліпав на яскравий цифровий екран, мудруючи, якого дідька виставив будильник на четверту ранку, поки врешті не згадав про гейзери. От дідько, пронеслося в голові, таки доведеться вставати.

Руки в ліктях не розгиналися, м’язи передпліч набухли і аж гуділи від перевтоми. Я обережно вистромив ніс з-під ковдри. Навколо панували непроглядна темінь й мертвецька тиша. Такої застиглої й непроникної тиші не було навіть у Насці. Не піднімаючись з койки, я спробував вдихнути на повні груди, але тіло тут-таки струсонув напад задушливого кашлю. З горла полетіли шматки брунастої слини, а на зубах неприємно захрумтіли тверді піщинки. «Клята пустеля», - подумки вилаявся я. За минулу ніч у моїх легенях осіла, певно, добра половина атакамського піску.

Врешті-решт, скинувши ковдру, я ривком скочив на ноги.

- Чувак, вставай! - крикнув Янові.

В темряві у протилежному кутку кімнати щось заворушилося і засопіло:

- У-у-у…

Я розсудив, що це, певно, має означати рішучу відмову, тому загорлав гучніше:

- Підйо-о-ом! Я вмикаю світло! - затим гахнув по вимикачі.

Кімнату залляло яскраве світло неприкритої торшером лампочки. Чех замружився і, немов кріт, поліз під ковдру:

- У-у-у… Ти, блін, невгомонний гоблін! - долинуло з-під подушки. - Чого тобі?

- Ти забув? Ми їдемо до гейзерів! - відказав я. - Гейзери Ель Татіо! Пустеля чекає! Я поки в душ, а ти вставай і прогрівай машину.

Душ у Сан-Педро - то взагалі окрема історія. В одному із закутків патіо стоїть звичайнісінький ящик з погано обструганих дощок, подібний на труну, встановлену вертикально. Над «труною» - чорна бочка з водою, яка невідомо завдяки яким фізичним законам тримається на ящику, а в бочці - невеликий краник у нижній частині. Все. Вода за день нагрівається так, що лишається теплою протягом ночі, однак неприємно тхне прілою гумою. Запах нагадує сморід гумової підошви китайських капців, що їх колись продавали в Україні. Втім, як то кажуть, картопля з маслом у сім з половиною разів ситніша, аніж нічого, тому, не дуже нарікаючи, я забрався в душову «труну» і почав митися.

Минуло хвилин п’ять, я вже майже закінчив розтирати пилюку по тілу, коли почув, як Ян відчайдушно заволав знадвору:

- Ма-а-аксе!

Мій товариш репетував так голосно і розпачливо, що я почув його навіть крізь стінки душової кабінки. Відразу стало ясно: трапилося щось серйозне. Нашвидкуруч сполоснувши голову та витершись задубілим на пустельному сонці рушником, я вискочив на вулицю.

- Що таке, чувак? Ти де? - гукнув у морок.

- Ма-а-аксе! - прокричав у відповідь мій напарник.

Я втямив, що крики доносяться знадвору, звідтіля, де ми вчора залишили машину. Мене обдало шпарким морозом, ще більш хльостким й ущипливим, аніж нічний холод над пустелею. О боги, у нас вночі поцупили машину!!! Від страхітливої думки, що вогненною кулею пропалила мозок, на руках та спині виступили пухирці. Потім серце загупало з подвійною силою, і мене кинуло в жар. Я вже не помічав, що стою в одному рушнику під відкритим небом. Навіть не взуваючись, на кожному кроці спотикаючись об різний непотріб, я вихором промчав відкриту ділянку патіо, проминув передпокій і, захеканий, вибіг на дорогу.

- Man, this is just total crap…[7] - пробурмотів Ян, побачивши мене.

На хвильку мене засліпило яскраве світло лампи, що висіла над вхідними дверима. Чех увімкнув її, коли виходив надвір, збираючись прогріти авто. Та ось гупання в скронях стишилось, а млосне передчуття непоправного змінилося приємною розслабленістю, яка прокотилась усім тілом з голови до ніг: машина стояла на місці.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Повести
Повести

В книге собраны три повести: в первой говорится о том, как московский мальчик, будущий царь Пётр I, поплыл на лодочке по реке Яузе и как он впоследствии стал строить военно-морской флот России.Во второй повести рассказана история создания русской «гражданской азбуки» — той самой азбуки, которая служит нам и сегодня для письма, чтения и печатания книг.Третья повесть переносит нас в Царскосельский Лицей, во времена юности поэтов Пушкина и Дельвига, революционеров Пущина и Кюхельбекера и их друзей.Все три повести написаны на широком историческом фоне — здесь и старая Москва, и Полтава, и Гангут, и Украина времён Северной войны, и Царскосельский Лицей в эпоху 1812 года.Вся эта книга на одну тему — о том, как когда-то учились подростки в России, кем они хотели быть, кем стали и как они служили своей Родине.

Георгий Шторм , Джером Сэлинджер , Лев Владимирович Рубинштейн , Мина Уэно , Николай Васильевич Гоголь , Ольга Геттман

Приключения / Путешествия и география / Детская проза / Книги Для Детей / Образование и наука / Детективы / История / Приключения для детей и подростков