Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Далі неслись вздовж узбережжя, час від часу пробуксовуючи в неглибоких рівчаках, що перетинали вибоїстий шлях. Подекуди дорога звивалась практично попід чорними від вологи скелями, які щосили стримували натиск океану, але іноді відступала на добрих двісті метрів від берега.

Я старанно крутив головою навсібіч, через що кілька разів ледь не полетів сторчака з мопеда. Річ у тому, що в цих місцях повинно стояти декілька великих аху, позначених на карті як комплекс Акаханґа, однак… мій погляд, куди б я не зирнув, упирався в похмурі прибережні скелі, над якими переливалося сталевою сірістю нескінченне небо. Я не розумів, що діється. Може, ми проїхали відстань значно меншу, аніж ми думаємо, може, з мапою щось не так і ніяких моаі тут немає, а може… «Ми просто сліпі», - стрельнуло в мене в голові.

- Яне, гальмуй! - закричав я. - Ставай!

Мій товариш різко спинився, подумавши, що щось трапилося.

- Що таке?

Я не відповів. Навіть не стягнувши шолома з голови, зліз із мопеда і кинувся до берега. Розкидаючи навсібіч дрібні камінці та пісок, я завис на самісінькому краї прибережної кручі. Ліворуч та праворуч, скільки сягав погляд, вздовж берега кучугурилися страхітливі вулканічні скелі, які, наче масивний бордюр, облямовували острів. Місцями кам’яна стіна здіймалася на десять метрів над рівнем моря; лиш де-не-де видніли пологі виходи до океану, та й ті були вщерть закидані уламками скель, а з води довкола них стриміли побурілі вершечки підводних рифів.

Зі сходу на кам’яний мур один за одним котились велетенські океанські вали. Тьмаво виблискуючи наче щойно застигла сталь, розкотисті хвилі з глухим гуркотом, ревом і стогоном кидалися на кам’яний мур, здіймаючи велетенські фонтани бризок і заливаючи все навкруг сніжно-білою ковдрою піни.

Приклавши бінокль до очей, я спершу подивився на південь, туди, звідки ми приїхали. «Не може бути, - загупало у мене в голові. - Цього просто не може бути». Те, що я кілька хвилин тому сприйняв за звичайнісінькі купи каміння, які одиноко висилися на скелях біля моря, виявилося руїнами аху, коло яких - я й досі не можу забути, як почало буцкати моє серце, коли я це побачив, - валялися «мертві» моаі. Не знаю чому, але про себе я почав називати їх «мертвими».

Вітер дужчав. Море розсерджено гуділо. Аж до самого виднокраю океан устелили шипучі пінисті баранці, які оторочували вершечки хвиль. Хмаровиння зносило на північний захід, до центру острова. Сонце дедалі частіше проступало крізь хмари, наповнюючи живими барвами довколишній краєвид.

Ззаду до мене наблизився Ян. У наших дурнуватих потертих шоломах ми нагадували двох астронавтів, що роблять перші кволі кроки незнайомою планетою.

- Ти бачиш їх, чувак? - тихо спитав я.

- Кого? - перепитав мій товариш, мружачись від шквального вітру.

Я передав йому бінокль. Чех приставив скельця до очей. Кілька секунд він зосереджено мовчав, налаштовуючи чіткість, а потім…

- Holy shit! - не втримався Ян. - Моаі!

- «Мертві» моаі… - похмуро підтакнув я.

Всюди вздовж берега височіли громади аху, значно більші й величніші за Тахай чи Таутіра. Через кожних сто-двісті метрів здіймалася частково поруйнована церемоніальна платформа, викладена з гладких каменів. У бінокль було добре видно, що частина підмостків стояли порожніми, неначе чекаючи, коли на них встановлять статуї, проте біля більшості платформ лежали долічерева скинуті моаі. Більшість аху колись несли на собі лиш по одному велетню, однак поряд деяких платформ валялися чотири, п’ять і навіть більше потрощених статуй.

Затим я безцеремонно вирвав у Яна бінокль і заглянув на північ. Кругом одне й те ж: розколошкані часом аху і колосальні моаі, що лежать, понуро ввіткнувшись носами в землю. На них було боляче дивитись: у багатьох під час падіння зламалися шиї, повідлітали носи.

Я неквапом опустив бінокль, примружився і спробував вималювати в уяві, як це місце виглядало кілька століть тому… Десятки височенних незворушних велетнів здіймалися скрізь на узбережжі, склавши руки на животах і байдуже спостерігаючи за тим, як невгомонний вітер гойдає траву у преріях та пригинає дерева до землі. Тоді на острові ще були дерева. Величні моаі, неначе могутні вартові, захищали свій острів від чогось, що мало прийти з моря. Я уявив також, як сотні понурих будівників, зіщулившись під зверхніми поглядами кам’яних ідолів, щоранку вирушали на виснажливі роботи, де несамовито рубали, сікли і розмелювали вулканічну породу, створюючи нових та нових колосів. Інші - валили дерева у лісах центральної частини острова, готуючи невідомі нам механізми для перетягування кам’яних божків до океану, на яких уже чекали ретельно складені й утрамбовані аху. А з протилежного боку острова, аж від Ханга Роа, тягнулись вервечки трударів, які котили через прерії червоні пукао, аби незабаром умостити їх на голову вухатих гігантів. Що, в біса, могло статися на цьому шматку суші, щоби примусити купку людей, котрим заледве вистачало ресурсів рідної землі аби прогодуватися, взятися за грандіозне, виснажливе і воднораз абсолютно безглузде будівництво?