Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Вітер кипучими поривами намагався відпихнути мене від берега, заштовхати назад, углиб острова, неначе боявся, що духи давно загиблих будівничих розбовкають мені усі таємниці Рапа Нуї. Я вдихав його солоний запах, не перестаючи дивуватися й захоплюватися одержимістю древніх деміургів.

Велетів була сила-силенна, аж якось неправдоподібно багато, як для такого крихітного шматка землі. Дивно, думав я, чому про це ніде не пишуть? Чому ніхто не акцентує на цьому увагу? Прямуючи до острова Пасхи, я знав, що на ньому будуть моаі, але навіть припустити не міг, що їх буде настільки багато. Тим паче я не знав, що майже всі вони лежатимуть повержені.

Коли і чому кам’яні велетні попадали?

За рапануйською легендою, всі моаі гепнулися долу водночас, коли одного дня примхлива куховарка, яка готувала будівничим їжу, побачила, що заповзяті деміурги нахабно зжерли всю вечерю, не залишивши їй самій ані шматочка. Жіночка дуже розлютилася і прокричала до небес: «Нехай вони впадуть!» - тицьнувши пальцем на моаі. І вони впали…

Ось така-от невесела офіційна рапануйська версія.

Насправді нотатки та малюнки перших європейців, які відвідали острів, переконливо свідчать про те, що у XVIII столітті моаі ще здіймались на платформах. Роггевен описує культ моаі як щось актуальне, щось таке, що має велике значення для остров’ян, наголошуючи, з якою повагою вони ставляться до своїх довговухих ідолів. Тож у 1722-му моаі

- усе ще «a going concern»[37]. Голландець також свідчить, що більшість побачених ним аборигенів мали неприродно видовжені мочки вух. Водночас Джеймс Кук, який прибув на острів на півстоліття пізніше, говорить про моаі як про «things of the past»[38]. Він першим знаходить на острові повалених ідолів, і взагалі говорить про статуї як про щось таке, що вже давно не має значного впливу на побут аборигенів. Англієць жодним словом не згадує про «довговухих».

У середині ХХ століття, коли на острів починають прибувати перші місіонери, всі до єдиного моаі вже лежать на землі. Ймовірною причиною руйнацій аху стали кланові міжусобиці. Повергаючи

моаі на ворожій території, представники ворогуючих сторін намагалися таким чином допекти один одному.

* * *

Опівдні небо остаточно очистилося від хмар. Сонце почало припікати. Довелось навіть знімати кофту, а шолом, який раніше гарно зігрівав, тепер лиш неприємно муляв вуха.

Дорога й далі звивалась вздовж берега, однак відтепер ми їхали вперед значно повільніше, постійно зупиняючись, роздивляючись кожну платформу, тиняючись поміж повалених «мертвих» титанів і роблячи фото.

Кам’яних велетів щомить ставало більше й більше. Тепер вони траплялися не тільки біля берега, але й ліворуч від дороги, всередині острова. Такі моаі самотньо лежали у преріях, головою до води, майже не маючи на собі пошкоджень чи слідів від ударів. Їхні голови все ще були міцно з’єднані з тулубами, а носи та губи лишалися практично цілими, лиш трохи викришившись від вітру та дощу. Річ у тім, що ці моаі ніколи не падали, їх не скидали з аху. Колись давно їх раптово покинули на півдорозі, так і не дотягнувши до узбережжя. Поряд з ними я не знайшов жодної пукао, цебто «корони» з червоного каменю.

Проте найбільше мене вразив той факт, що кам’яні фігури, які начебто від утоми прилягли відпочити в траві посеред приземкуватих пагорбів, не мали… очей. Це пояснюється тим, що вирубування на обличчі статуї заглибин, куди вставляли коралові зіниці, було кульмінаційним моментом будівництва, чимось на зразок «здачі моаі в експлуатацію», і відбувалося вже після встановлення моаі на аху.

Через те, що розкидані посеред поля непошкоджені скульптури не мали очей і ніколи не здіймались над аху, я охрестив їх «ненародженими».

Чесно кажучи, мене гнітив східний берег. «Мертві» й «ненароджені» свідчили не стільки про надвисокий рівень розвитку та колишню могутність рапануйської цивілізації, скільки про раптовий, стрімкий та невідворотний її занепад. Увесь берег скидався на поле бою, закидане тілами повержених воїнів, загиблих у безглуздій війні проти безжального й невідомого ворога.

Приблизно за три кілометри на схід від Акаханґи Ян надибав цікаву місцину. На одному з берегових виступів нагромадження скель утворило практично рівну, подібну до велетенського подіуму площадку, всередині якої виблискувало на сонці крихітне озерце з кришталево чистою солоною водою. Захищена набучавілими виступами скель дзеркальна гладінь лишалася цілком нерухомою, заспокійливо блискаючи на сонці. Озеро сформувалося завдяки винятково великим хвилям, котрі, прориваючись через захисні редути прибережних рифів та скель, змогли врешті-решт наповнити водою невелику улоговину поміж скель.