Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Навпроти затоки Ханга Маіхіку ґрунтівка забирала вліво, витягуючись у бік невисокого пагорба Маунга Тоатоа, минаючи завали з велетенських каменів, що заповзали далеко від берега. Коли дорога знову завернула до моря, я помітив удалині гору чудернацької форми, котра різко виділялась серед довколишніх низьких і похилих горбів. Здалеку вона нагадувала трохи приплюснуту згори літеру «М». Я відразу здогадався, що це одне з жерл великих вулканів, які колись у давнину дали життя острову Пасхи. Роздивляючись кратер у бінокль, я зауважив, що його центральна частина обвалилася й просіла під натиском дощів і вітру.

Давно згаслий кратер справляв приголомшливе, хоч і дещо гнітюче враження. Котроїсь миті мені навіть здалося - ще більш гнітюче, аніж повалені велетні вздовж узбережжя. Якимось незрозумілим чином від гори тягло запустінням, спустошенням, холодним смутком. Вулкан неначе виливав на мене віковічну образу через те, що древні будівники не докінчили своєї справи. Я відчував це напрочуд ясно, незважаючи на те, що від кратера нас відділяло кілька кілометрів.

Я попрохав Яна спинитися, стягнув шолом і розгорнув на колінах карту. Знайшов потрібне місце і прочитав два, тоді ще геть незрозумілих мені слова: Рано Рараку.

- Що там пишуть? - спитав мене чех.

Я зазирнув у легенду карти і прочитав уголос:

- La fabrica de los moais… Звідси моаі виходили у світ, чувак.

Незабаром шлях розділився надвоє. Одна з гілок вела на північний схід до аху Тонгарікі, а інша - просто на захід до Рано Рараку.

- Аху почекає, - не роздумуючи сказав я, і ми завернули до кратера.

Ми помаленьку наближались. Сонце нещадно поливало спину жаром. Мотоциклетний шолом тепер тільки заважав - тиснув на вуха і постійно з’їжджав на лоб.

На віддалі кількох сотень метрів від підніжжя я розрізнив кільканадцять моаі різної величини, вкопаних у землю довкола кратера. За їхніми спинами здіймалася майже вертикальна стіна, рясно всипана глибокими нішами, звідки вирубували статуї.

Між тим дорога вужчала, присуваючись до Рано Рараку із заходу. Я бачив усе більше та більше моаі. Десятки постатей стриміли прямо, часом засипані землею аж по шию, інші стояли, нахилені під різними кутами, деякі лежали догоричерева, закутані травою та польовими квітами, встромивши довгі носи та гострі підборіддя прямісінько в небо. В одному місці під вулканом було зібрано статуй більше, аніж на всьому узбережжі від аху Вінапу до Акаханґи.

Незабаром шлях обірвався, впершись у просторе бунгало, де ховалися скромний базар з рапануйськими сувенірами та контрольна-пропускна будка, в якій постійно чатував парковий рейнджер. Від пропускного пункту до вулкана тяглася ледь помітна у траві стежина.

Незчисленна кількість «сліпих» скульптур стояли вкопані коло підніжжя гори, готові рушити до своїх аху. Кілька титанів не дібралися навіть до підніжжя вулкана, розпластавшись навзнак у каменоломнях, все ще прикуті до скелі масивним кам’яним кілем. Деякі взагалі тільки «вилазили» зі скель: з кар’єрів у схилі кратера стирчали тільки їхні носи, губи та підборіддя. В ті часи, коли на Рапа Нуї трудилася експедиція Тура Хейєрдала, в каменоломнях усюди валялись покинуті кам’яні сокири. Очевидно, трапилося щось справді страшне й непоправне, що примусило древніх творців так раптово облишити свою роботу.

Кратер Рано Рараку має незвичайну форму. Південна частина вулкана (що завдяки провалу посередині нагадує розплюснуту «М») практично прямовисно здіймається в небо. Через це вона неприступна, наче лінія Маннергейма. Безліч заглибин, що залишились після висікання моаі, посилюють крутовину схилу, надійно ховаючи серцевину кратера. Зрозуміло, я не міг це лишити просто так, адже знав, що всередині жерла має бути прісноводне озеро і… словом, хтозна, що там ще може бути. Крім того, я ще ніколи не лазив у вулканічне жерло, хай навіть згасле, а тому вирішив будь що пробратися всередину кам’яної цитаделі.

Дослідивши кожен сантиметр південного та південно-західного канта Рано Рараку, я переконався, що з цього боку потрапити всередину кратера без альпіністського спорядження абсолютно неможливо. Між нішами не було жодного придатного лазу чи розщелини, по якій я міг би вишкрябатися нагору. Я залазив максимум на двадцять метрів, після чого впирався носом у прямовисну скелю і мусив відступати. Кілька кілограмів тротилу, безперечно, могли б зарадити ситуації, однак, по-перше, у мене не було з собою тротилу, а по-друге, навряд чи чилійський уряд належно оцінив би моє хвацьке бажання проробити у стіні Рано Рараку зручний вхід для туристів.

Тукурі

Тукурі - це дуже незвичайний моаі, який повністю відрізняється від усіх інших статуй на острові. Він сягає лиш двох з лишком метрів у висоту і зображає коротуна, який сидить на колінах, підібгавши ноги під себе. А ще у нього є борода.