Читаем Подорож на Пуп Землі (Т. 2) полностью

У ту мить я не думав про те, що ми вляпались у халепу, у справжню, чорт забирай, халепу. Я не задумувався над тим, що ми не на жарт зав’язли в пісках у Долині Смерті, без води та провіанту. Я не думав навіть про те, що коли найближчим часом ми не вигадаємо як вибратися з тенет Атаками, то в найкращому випадку наші з Яном відмінно прокопчені мумії цілком випадково викопають якісь чилійські ентузіасти-археологи років десь через триста. Якщо пощастить - через двісті п’ятдесят.

Я думав лиш про одне: післязавтра у нас літак на острів Пасхи. При цьому від Сантьяго-де-Чилі нас відділяє більше тисячі кілометрів. Якщо ми не виберемося з пісків сьогодні, то Рапа Нуї, головну мету Експедиції, можна запити холодною водою. І це хвилювало мене найбільше. Невтішна перспектива повернутися з Експедиції до острова Пасхи, так його і не відвідавши, непокоїла мене більше, аніж можливість полягти смертю хоробрих придурків у пісках Атаками.

Затим я зірвався з місця і помчав до машини, задихаючись від люті та образи. З кожним кроком усе глибше й глибше провалювався у пісок. Біг поступово стишився до звичайної ходи, а згодом - до кволого плазування. Доводилося докладати щораз більших зусиль, аби витягти ногу й ступити наступний крок. Пустеля засмоктувала сильніше за драглисте болото. Я заплющив очі, сподіваючись, що коли розплющу їх, піщана пустка, напівзасипаний джип та похмурі бескиди зникнуть, і я опинюсь у нашій крихітній кімнатці в хостелі на окраїні Сан-Педро. Одначе реальність не відпускала мене. Справжня жорстока реальність, яка, як писав американський фантаст Філіп Дік, не зникає навіть тоді, коли ти перестаєш у неї вірити.

Нарешті я дістався до джипа. Раз за разом ми з чехом опускались навколішки обабіч бортів і відкопували задні колеса. Затим Ян всідався за кермо і заводив двигун. Я ставав попереду машини і налягав грудьми на капот, кивком голови показував, що готовий. І чех починав газувати. Зариваючись по коліна в пісок, до болю напружуючи всі м’язи, я силкувався пропхнути авто хоч трохи назад. Іноді я думав про те, що зараз, певно, схожий на жука-скарабея, який щосили котить пустелею величезну кульку слонячого лайна.

Інколи нам вдавалося проштовхати «Chevrolet» відразу на півметра назад. Іншим разом джип не зсувався ні на сантиметр і тільки глибше поринав у м’яке лоно дюн.

Десь після десятої невдалої спроби мені сильно закортіло дізнатися домашню адресу того інженера, який проектував наш «Chevrolet». Щоби потім (звісно, якщо нам пощастить видертися живими з цього піщаного пекла) відшукати його і по-дорослому відколошматити. Ну що за довбень, питається, міг додуматися в практично досконалому позашляховику з потужним двигуном та високою посадкою втулити запасне колесо під кузовом, відразу за задньою віссю?! (Чесно кажучи, я не певен, що відсутність «запаски» під днищем урятувала б нас. Проте, саме таке її розміщення похоронило джип у пустелі.) Річ у тому, що після кожного відкопування задніх коліс «запаска», як правило, лишалася в піску, найбільше заважаючи просуванню назад. Нерідко запасне колесо налітало на бугор чи пригірок, через що колеса джипа взагалі не діставали до твердої землі, скільки б ми з Яном не копали. Я пробував відгортати пісок від «запаски», підкопуватись під неї, проте не ризикував залазити далеко під днище - боявся, що багатотонний позашляховик зсунеться і розчавить мене, мов комашку. Те кляте колесо постійно першим «сідало» на пісок. І відкрутити чи зняти його не було ні найменшої можливості.

Приблизно після двадцятого повтору вищеописаного ритуалу я знеможено звалився просто на пісок і попросив Яна почекати. Мої легені аж рипіли, битком набиті огидним теплим піском.

- Що з тобою? - спитав чех.

- Не можу дихати. Ти ж майже постійно сидиш у машині, а я щоразу, коли ти газуєш, опиняюся в самому серці мініатюрної піщаної бурі.

Мій товариш всівся поряд мене і обхопив коліна руками.

- Пробач мені, чувак. Я не знав, що так усе обернеться, - прошепотів він після хвилинної мовчанки.

- Не переймайся, - я вже остаточно заспокоївся і взяв себе в руки. - Нам уже нічого не змінити, лишається одне - вибиратись.

- Гадаєш, ми зможемо витягти джип?

Я зітхнув і прискіпливо озирнув пікап. Двигун працював вхолосту, у світлі фар з-під коліс тяглися дві паралельні трапецієвидні канави, вздовж кожної з них через півметра-метр траплялися конічні заглибини - місця, де ми розкопували колеса. Я подумки прикинув пройдену відстань. За останню годину ми просунулися метрів на десять, може, дванадцять. До краю сипучих пісків лишалося ще метрів тридцять.

- Ніч довга, - стримано відказав я. - Вирвемося.

- А якщо ні? - запитав мій товариш. - Що тоді? Ночуватимемо в машині?

«Що тоді? - подумки перепитав я. - Нічого хорошого, Яне. Води у нас лишилося півпляшки…».

- Не знаю, - відказав уголос. - Там побачимо. А поки давай до роботи.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Повести
Повести

В книге собраны три повести: в первой говорится о том, как московский мальчик, будущий царь Пётр I, поплыл на лодочке по реке Яузе и как он впоследствии стал строить военно-морской флот России.Во второй повести рассказана история создания русской «гражданской азбуки» — той самой азбуки, которая служит нам и сегодня для письма, чтения и печатания книг.Третья повесть переносит нас в Царскосельский Лицей, во времена юности поэтов Пушкина и Дельвига, революционеров Пущина и Кюхельбекера и их друзей.Все три повести написаны на широком историческом фоне — здесь и старая Москва, и Полтава, и Гангут, и Украина времён Северной войны, и Царскосельский Лицей в эпоху 1812 года.Вся эта книга на одну тему — о том, как когда-то учились подростки в России, кем они хотели быть, кем стали и как они служили своей Родине.

Георгий Шторм , Джером Сэлинджер , Лев Владимирович Рубинштейн , Мина Уэно , Николай Васильевич Гоголь , Ольга Геттман

Приключения / Путешествия и география / Детская проза / Книги Для Детей / Образование и наука / Детективы / История / Приключения для детей и подростков