Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Чоловічок прочунявся, підвів голову, а потім, узрівши мої вирячені очі і білу від піску мордяку, не на жарт перелякався, заверещав і поліз під кермо. Я прокричав українською: «Вилазь, барбосе!» - і наполегливо постукав удруге. Тоді чилієць видерся з-під керма і, не перестаючи істерично горлати, спробував вискочити через ліві дверцята. Втім, там його вже підстерігав Ян. П’ять хвилин чех міцно тримав чоловічка, поки я переконував бідолаху в тому, що не збираюся його бити, але оскільки я не знав, як буде іспанською «бити», то все вийшло зовсім навпаки: чоловічок, певно, подумав, що протягом цих п’яти хвилин йому показували, як його нещасного зараз будуть колошматити зліва, справа, знизу і по нирках. Зрештою, чилієць таки заспокоївся, второпавши, що йому нічого не загрожує і що нам насправді потрібна допомога. На жаль, він лиш розвів руками, пояснивши, що його джип не повнопривідний, мовляв, якщо сунутися на такій машині в Долину Смерті, то після того нам гуртом доведеться шукати когось ще, хто згодиться витягувати з пустелі зразу два позашляховики.

Чесно кажучи, після цього випадку я втратив надію знайти допомогу раніше світанку. Спробуйте уявити себе на місці чилійців, коли до вас посеред ночі починають ломитися двоє замурзаних бородатих чортяк, по вуха викачаних в піску, котрі на питання, що їм треба, починають мукати чортзна-що і тягнути вас у пустелю. Втім, як то кажуть, світ не без добрих людей. Задля годиться я вирішив востаннє постукати в одну із хатин Сан-Педро. На диво, двері майже відразу відчинилися. Перед нами зринув молодий, низенький і чорний, мов вуглинка, чилієць. Його погляд був твердим, суворим і зосередженим, немов у товариша Брежнєва перед виступом на пленумі ЦК КПРС.

- Чого треба? - сухо спитав він.

- Я - Макс, а це - мій товариш Ян. Ми… е-е-е… нам потрібно… ну, наша машина… - почав я ламаною іспанською.

- Я - Джиммі, - чилієць несподівано заговорив доброю англійською, а потім звернувся до мене: - Не мучся, поясни англійською.

Я зітхнув з полегшенням. Джиммі говорив коротко, виважено й упевнено, і попри невисокий зріст, справляв враження людини, котра знає, що каже.

- Слухай, чувак, нашу тачку засмоктало в пісках і ми шукаємо когось, хто зможе допомогти нам її витягти.

- Де засмоктало? - лаконічно уточнив чорнявий чилієць.

Я набрав повітря у груди і одним махом видихнув:

- У Долині Смерті…

Підсвідомо я очікував, що хлопець зараз почне нарікати і лаятися, мовляв, якого дідька вас, чортів, туди понесло. Втім, Джиммі відказав усе тим самим твердим та врівноваженим тоном:

- Я можу допомогти. Он моя машина, - хлопець кивнув на білий добротний «Nissan 4Ч4», справжній пустельний позашляховик, що проступав невиразною громадою у темряві подвір’я. - Але я не маю з собою ні тросів, ні лопат, ні дошок. Усе спорядження у мене дома.

- А ти хіба не… - почав був я.

- Ні. Я не вдома, - незворушно обірвав мене Джиммі. - Я у своєї дівчини.

«Фак», - подумав я.

- Вибач, чувак, ми не хотіли… - почав я бубніти, але зразу й затнувся. По-моєму, дурнуваті вибачення до одного місця, коли ми вже й так витягли людину посеред ночі з тепленького ліжка коханої. За мить, набравшись духу, я нахабно продовжив: - Значить, поїхали до тебе додому, чувак. Ми готові заплатити за все. Просто нам конче треба притягти той чортовий джип до завтрашнього ранку в Сан-Педро.

Джиммі спокійно кивнув:

- Мій будинок кілометрів за двадцять звідси. В протилежному від Долини напрямку.

Я наморщив лоба, згадуючи, що ніби не бачив на карті жодного іншого поселення в околицях Сан-Педро. Молодий чилієць неначе прочитав мої думки.

- Там усього кілька глинобитних хатин, - сказав він. - Їх немає на карті.

- Все о’кей. У нас в принципі немає вибору. Треба їхати зараз, - нетерпляче сказав я і запитально глипнув на Яна.

- Ми покриємо всі витрати, - підтвердив чех. - Тільки витягніть нам машину.

Джиммі більше нічого не сказав і зник у темряві хатинки. За мить хлопець вигулькнув з дверей, натягаючи на себе спортивну кофту. Ось тут, пригадую, мене трохи попустило і я відчув, що голодний, наче африканський бегемот під час засухи. Шлунок ображено сопів і булькотів, вимагаючи їжі. Я спідлоба зиркнув на індіанця, постарався відігнати думку про те, що моєму нахабству просто не має меж, а тоді, висолопивши язика, зухвало проказав:

- Слухай, Джиммі, мені… кгм… треба заправитися. Якщо тобі не важко, будь ласка, принеси щось поїсти, га. Бо я, коли голодний, стаю сильно злим. Можу навіть на людей кидатися. А нам же ще до ранку джип відкопувати…

Чилієць окинув мене непроникним поглядом і знову пірнув у будинок. Повернувшись, він всунув мені та Янові однакові за розміром пакунки, замотані обгортковим коричневим папером, та пляшку мінералки. В пакунках лежало по два бутерброди з сиром, перекладені товстенними шматками м’яса. «Можна жити!» - подумав я, облизуючись.