Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Отож, часу нам із Яном лишилося лиш на те, щоб спакувати ранці, чемненько розпрощатися з Ванею та Аною Марією і спокійнісінько дочалапати в аеропорт на реєстрацію. Втім, я просто не міг допустити, щоб ми отак тихо й мирно залишили Рапа Нуї. Несподівано я пригадав, що в Ханга Роа нас чекає одна незавершена справа.

- Ми забули про штемпелі в паспорті, - покинувши пакувати наплічник, приглушеним голосом сказав до напарника.

- От дідько! - ляснув себе по лобі Ян. - Справді забули, - а потім подивився на годинник. - Що будемо робити? Вже надто пізно.

- Краще пізно, ніж ніколи, - спокійно процідив я крізь зуби, а потім підвівся, рішуче прямуючи до дверей.

- Чувак, ми можемо не встигнути на літак, - залопотів мій товариш, втямивши, що я збираюсь робити. - Ти хоч уявляєш, що тоді нам доведеться… А-а-а, щоб тобі! Ненормальний! Почекай, я хоч шорти вдягну!

За мить, висолопивши язики немов два бігуни на довгій дистанції, ми вже мчали пліч-о-пліч у напрямку Ханга Роа. Годинник показував 11:05, лишалася година з хвостиком до завершення реєстрації на наш рейс…

Річ у тім, що напередодні Мокомае розказав про те, що у поштовому офісі в центрі Ханга Роа всім охочим ставлять у паспорт зразу чотири печатки різних рапануйських поштових служб. За словами рапануйця, на трьох з них зображені моаі в різних позах, а на одній - літачок, острів і кілька пальм. Все це коштувало якихось 500 чилійських песо ($US 1). Я відразу зметикував: побувати на острові Пасхи і не поставити цих штампів у свій закордонний паспорт, це однаково що приїхати у Венецію і не поплавати на гондолі або, завітавши у Париж, навіть не заглянути в Лувр.

Коли ми тільки чесали повз Матавері у містечко, старанний працівник аеропорту на незмінному зеленому пікапі вже розганяв собак, розчищаючи посадкову смугу перед прибуттям «Boeing’а» з Сантьяго.

- Максе… ф-фуф… ми зап… ми запізнимось на літак! - хекав мені в потилицю Ян.

Однак я лиш додав жару…

Насправді то тільки так здається, що Ханга Роа - маленьке поселення. Практично всі будиночки в ньому одноповерхові, а тому займають чималу площу. Крім того, враховуючи, що житло Ани Марії знаходиться за межами селища, наш котедж і приміщення пошти, розташоване поряд зі стадіоном, розділяли майже чотири кілометри.

Об 11:23 ми підбігли до будівлі, в якій містився поштовий офіс і острівна пожежна бригада. Я з наскоку навалився на двері і тут-таки відлетів назад, наче тенісний м’ячик. Офіс виявився зачиненим.

- А щоб вас чорти забрали! - закричав я. - Скільки можна спати, ледацюги?

Ян стояв поряд, обіпершись руками на коліна та стираючи піт з чола.

- Друже, нам пора вертатись, - мовив, глипаючи з-під лоба на мене. - Інакше ми ризикуємо залишитися в Океанії значно довше, ніж планували.

- Скільки часу добиратись від котеджу Ана Марії до терміналу Матавері? - швидко пробелькотів я.

- Ну-у не знаю… - задумався чех. - Хвилин десять, може, менше.

- Точніше?

- Сім хвилин.

- О’кей, значить, ми мусимо потрапити в Cabaсas Hinariru до 12:03, аби встигнути зареєструватися на рейс…

- Хей! Хей! Чувак! - зарепетував Ян. - У нас же ще рюкзаки не зібрані!

- Та біс із ними, - відмахнувся я. - Ми добігли сюди за вісімнадцять хвилин. Цебто, вирушати назад треба щонайпізніше об 11:45. Отже, у нас ще двадцять хвилин. Друже, не парся, ми встигаємо! - при цих словах я всівся на ґанок пошти і став чекати.

Ян, який уже давно зрозумів, що мене легше вбити, аніж зі мною сперечатись, опустився поряд і зачав нервово жувати травинку.

В 11:31 притьопала поштарка. Я вилаяв її українською. Посміхаючись, вона чемно впустила нас усередину і швидко поштампувала печатки в паспорті. Мушу сказати, відбитки справді були того варті. На першій печатці красувалося троє моаі (двоє з пукао, один без) і підпис «Isla de Pascua», на другій була зображена голова моаі, кругом якої писалося «Correos de Chile[58] - Isla de Pascua», на третій на фоні призахідного сонця також проступала трійця моаі, над яким пробивалася поточна дата, і зрештою на останній, найбільшій, як і казав Мокомае, над островом з пальмами летів великий літак, а внизу стояв напис «Vuelos regulars Santiago - Isla de Pascua - Tahiti»[59].

Об 11:36, заховавши паспорти в кишені штанів, ми попрощалися з поштаркою і чкурнули назад.

За п’ять хвилин до дванадцятої, менш ніж за годину до вильоту, спітнілі немов після сауни, ми увірвалися до нашого котеджу. Ана Марія спокійно чекала на нас.

- Ви вже зареєструвалися на літак? - байдуже спитала вона, певно, подумавши, що ми спочатку вирішили зареєструватися і лиш потім збирати речі.

- Ні! - хором відповіли ми з Яном.

- Що?! Як так?! - у жіночки аж очі на лоба полізли. - Та ви божевільні! Мерщій збирайтеся!

Втім, підганяти нас не було потреби. Ми почали гарячково запихати речі в наплічники, не дуже розбираючись, де чиї речі і де чий рюкзак. Ана Марія тим часом зателефонувала Вані, і та примчала до будинку на машині…

Об 12:09, все ще злизуючи солоний піт з пересохлих губ, я опускав наплічник на багажний конвеєр коло стійки реєстрації.