ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Арсен усміхнувся, уявивши, як витягнуться обличчя охоронників, коли через хвилину він одчинить ворота і в замок увірвуться повстанці. Але в цю мить десь у внутрішніх кімнатах другого поверху пролунав жахливий жіночий зойк. Він зразу ж і затих, обірвавшись на найвищій ноті, та все ж устиг підняти тривогу.

Охоронники, почувши крик, схопилися з-за столу й очманіло кинулися до зброї. Хтось із них зачепив свічку – стало темно. Почулась лайка. Грюкнули двері.

Арсен стрибнув додолу. Затріщали кущі, заторохтіла порожня бочка, хтозна для чого поставлена в закутку.

Тепер – швидше до вежі!.. Тут на нього налетів переляканий вартовий. Та, побачивши блиск шаблі, кинувся в протилежний бік, Арсен устиг підставити йому ногу, і він сторч головою впав на зем.гію.

Десь нагорі загуло багато стривожених голосів. Заплакали жінки, заверещали діти.

Не чекаючи підмоги. Арсен чимдуж помчав до брами. Ефесом шаблі вибив важкий залізний засув, і під натиском повстанців, що напиріли зовні, брама відчинилася навстіж. Чорний грізний натовп з ревом хлинув на подвір'я замку.

З селямлика і з верхньої галереї гарему пролунало кілька пострілі із. Запалали смолоскипи, освітлюючи похмурий двір, що враз перетрорився на розворушений вируючий мурашник.

Нарешті вибігла надвірна варта Гаміда. Зав'язався рукопашний бій. Арсен разом з усіма кудись біг, когось рубав шаблею, шалено кричав. Коли перші вартові впали і повстанці почали штурмувати двері будинку, з галерей і вікон на голови їм посипались різні речі: металеві підсвічники, скляні вази й череп'яні глеки, ковдри й пуховики, важкі дубові лави і посуд.

– Зачиняйте двері! Заставляйте їх шафами! – почувся згори голос Гаміда. – Ми перестріляємо цю погань з пістоліві

– А, ти тут, скажений шакале! – вигукнув Мустафа Чорнобородий. – Клянусь аллахом, настав твій смертний час! Виходь сюди, боягузе, на чесний двобій! Я відомщу тобі за мою родину, яку ти пустив по світу жебраками, поки я у війську захищав нашого падишаха від невірних! За мою землю, яку ти загарбав насильством і обманом! За наругу над нашими дочками й сестрами!.. Мовчиш? Боїшся? Ти знаєш, мерзенний, що пощади тобі не буде, і трясешся над своїм паскудним життям! Трясись! Ми скоро дістанемо тебе!.. Гей, друзі, давайте вогню – викуримо лисицю з її гнізда!

– Чекай, Мустафа! – крикнув Бекір. – Там моя донька Іраз! Не треба палити! Ми й так візьмемо Гаміда і його собак! Ісмете, Арсене! Друзі! Несіть сюди колоду – протаранимо двері! Захопимо Гаміда живцем!

Ошалілий гурт з криками й свистом ударив раз і другий міцною колодою в дубові двері. Затріщало дерево. Здригнулися муровані стіни. В чорну дірку, звідки блиснуло полум'я пострілу, ринули повстанці.

Арсен вскочив усередину одним із перших, позаду із смолоскипом у руці біг Яцько. Хлопець ні на крок не відставав од свого старшого товариша. Бій, мов гра, захопив його: обличчя розпа-шілося, ясні очі палали молодецьким завзяттям. Справжній тобі воїн!

В кривавих сутінках похмурих переходів селямлика вони раптом упізнали Гамід-бея, котрий вибіг з бокової кімнати і, побачивши повстанців, чкурнув кудись у темряву.

– Стій! Стій! – закричав козак і вистрілив з пістоля.

Та куля, видно, не влучила, бо огрядна постать спагії зникла в пітьмі. Назустріч Арсенові вискочили охоронці Гаміда -Осман і Кемаль. Пізнавши невільника, з диким ревом кинулись до нього, вивергаючи страшні прокляття.

На просторі вони, звичайно, мали б перевагу, але тут, у тісному приміщенні, освітленому тільки смолоскипом Яцька, заважали один одному, і Арсен тіснив їх обох до майданчика, що сполучав селямлик з гаремом.

Та враз на майданчику стало вільніше. То Осман, як хитріший і винахідливіший, залишив Кемаля битись із повстанцем один на один, а сам у темряві оббіг поза колоною і напав з тилу.

– Арсене! – вигукнув Яцько, помітивши ворога. Однак у запалі бою козак не почув попередження: відбивши випад Кемаля, він пронизав йому клинком груди.

Тоді, нехтуючи смертельною небезпекою, Яцько кинувся навперейми Османові і в ту мить, коли охоронець замахнувся на Звенигору, ткнув йому в обличчя палаючий смолоскип.

Жахливий крик перекрив гамір і гуркіт бою. Осман випустив ятаган і, відсахнувшись, схопився руками за обличчя. Тюрбан злетів у нього з голови. Як блискавка, сяйнула Арсенова шабля і впала на блискуче голене тім'я ворога.

Осман важко осів і з глухим гуркотом покотився вниз по дерев'яних сходах.

– Спасибі, братику, – обняв Арсен хлопця. – Молодець! З тебе буде неабиякий воїн. Бери Османову зброю – вона твоя по праву.

Яцько схопив ятаган. Окрилений похвалою, він мовби підріс і ладен був кинутися навіть у саме пекло.

…Тим часом люди Чорнобородого ввірвалися в гарем. Звідти линув дикий жіночий вереск і плач дітей.

Попереду всіх летів Ісмет. Зі смолоскипом в одній руці і шаблею в другій, він мчав вузькими переходами, ногою відчиняючи двері в кімнати.

– ІразІ Іраз! – гукав голосно.

Але крик його тонув у загальному шумі й лементі. Іраз не відкликалася. Напевно, в гаремі її не було, бо перелякані на смерть Гамідові домочадці клялися, що вперше чують про дівчину на ім'я Іраз.