ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.

– Я куб-ага, ти живий?

Крізь розчинені двері всередину вірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:

– Це ти. Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!

– Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб-ага. Ти сам казав – нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..

– Хай будуть благословенні твої дні! – промовив меддах. – Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю…

– Замок у руках повсталих каратюрків, Якубе, – і Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.

Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.

Тим часом з-за далеких гір зійшло сонце.

Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір'ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.

Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів, – лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.

– Правовірні, ви думаєте – це гяур перед вами? – вигукнув Арсен. – Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід-бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!

Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:

– Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.

– Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.

– А ми його викуримо! – вигукнув Бекір. – Хлопці, давайте вогню!

– Спалити! Спалити! – пролунало навкруги. Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев'яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум'я. Затріщало сухе дерево.

Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.

На подвір'ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за, ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.

Ахмед Змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.

А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам'яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.

Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, най-спритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.

Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, Гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.

Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боці якої стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустріч кинувся кудлатий пес, але, пізнавши хазяїна, замовк. На гавкіт із шопи вийшов заспаний старик-сторож.

– Кого тут носить? – спитав, вдивляючись в імлу.

– Швидше коня!

Сторож упізнав господаря, мовчки повернув назад і вивів осідланого огиря. Гамід вирвав із рук старого поводи, скочив у сідло. Застояна тварина рвонулася навскач. На оторопілого сторожа полетіли кім'яхи вогкої берегової землі й грязюки.

Тільки надвечір Гамід відчув, що сили залишають його і що коневі теж потрібен перепочинок. Замість того щоб їхати прямо до санджак-бея ', звернув праворуч, переправився поромом через

Кизил-Ірмак і незабаром в'їхав на просторе подвір'я свого давнього приятеля і свата Енвера Ісхак-бея.

Слуга взяв повід, допоміг ледь живому вершникові зійти на землю.

– Що трапилося, дорогий Гамід-бею? – поспішив йому назустріч з простягнутими для привітання руками високий і чорний, як галка, Енвер Ісхак-бей. – В такому вигляді! Кінь весь у милі! Ти ніби тікав від смертельної небезпеки!

– Це й справді так, мій добрий друже. Мій нещасний вигляд і мій пошарпаний одяг промовисто говорить, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене…

– О аллах, що діється на світі! – вигукнув Ісхак-бей. – Я гадав, що тільки у мене горе.

– У тебе теж горе? Яке?

– Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід-бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю… Прошу, заходь, Гамід-бею.