– Замовкни, зевзеку!- гримнув він і звернувся до стражників. – Чого ж ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Заверніть мої вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай!
Відчай його був такий щирий і глибокий, що халавуз заходився втішати, однак не виявляв наміру доганяти гайдуків.
– Заспокойся, ефенді. Я співчуваю твоєму горю, хай аллах усемилостивий допоможе тобі!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: гроші втратив – нічого не втратив…
– Не говоріть так багато – доганяйте! – вигукнув мнимий «купець».
– Хіба тепер доженеш? – заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. – А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти такої зграї? І нас переб'ють, і вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена… Подалі від лиха.
– Більшого лиха не буде, як трапилось! Все моє майно загинуло! А мій добрий старий батько потрапив у полон.
– Ніхто не просив тебе їхати через Вратник, добродію, – огризнувся халавуз. – Є інші перевали через Планину – Шипкинський. Троянський… А тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гадаєш, ми заради твоїх возів поліземо під кулі?
– То для чого ж ви тут поставлені, шайтан би вас побрав? Стражники обурено загомоніли.
– Це не твоя справа, гяуре! Дякуй аллаху, що живий зостався! – Я не гяур! Я правовірний!
– Тим краще. Аллах допоможе тобі набути нове багатство.
«Купець» похилив голову, а потім безнадійно махнув рукою, вдаючи, ніби тепер йому все одно.
– Гаразд. Проведіть мене до Сливена. Звідти я вже якось доберуся до Загори…
Надвечір «купець» у супроводі двох стражників прибув у Сливен, невелике містечко в південних передгір'ях Серединної Планини. Одержавши бакшиш, стражники повернули назад, а Арсен і Драган кривими вуличками пройшли до базарного майдану, поминули конак і завернули в хан, заїжджий двір, де можна було попоїсти і переночувати. Господар хану, старий, але рухливий Абді-ага, добре розбирався в людях і відразу, по одягу, оцінив нового постояльця:
– Весь мій дім до твоїх послуг, ага…
– Асан, – підказав Арсен, переінакшивши своє ім'я на турецький лад.
– Прекрасно… Отже, я до твоїх послуг, Асан-ага, – вклонився господар. – Чого зволиш?
– Кімнату для мене і мого провідника. Вечерю на двох. І спокій. Хочу відпочити після всього, що я пережив на Вратнику…
– Ти хочеш сказати, що на перевалі на тебе напали розбійники?
– Так. Вони захопили мого батька і забрали все майно, яке я віз із самого Каменіче.
– Аллах екбер, яка втрата!
– І що найгірше – я міг би повернути мої вози, коли б не боягузтво стражників, які побоялись погнатися за гайдуками. Полохливі ішаки! Я пожаліюсь бейлер-бею на них, будьте певнії
– О-о, ага – смілива людина, якщо справді зважиться на таке!
– Ти думаєш, це небезпечно?
– Для нас – так. Але ж ти чужоземець. До речі, я хотів би дати раду, якщо мені буде дозволено…
– Будь ласка.
– Тобі не треба їхати до бейлер-бея. Як мені відомо, сливенський каймакам Каладжі-бей і бюлюк-баша Сафар-бей мають надзвичайні повноваження вершити всі діла в окрузі. Звернися до них!
– Це порада варта уваги. Дякую, Абді-ага.
– Нема за що. І вибачай, я мушу йти: хочу розповісти сусідові про таку важливу новину. Він споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник небезпечний… А ви відпочивайте. Все буде до ваших послуг.
Коли Арсен і Драган залишились нарешті в кімнаті самі, козак з усмішкою сказав:
– На завтра ми будемо найвідомішими людьми в Сливені: про це подбає наш господар. Новина облетить містечко мов блискавка. І не я буду, якщо це не допоможе нам зустрітися з Сафар-беєм.
– Яз нетерпінням чекаю цієї хвилини. Коли б не запізнитись… Як ти думаєш. – де зараз Момчил, Златка і Якуб?
– Не будемо гадати, а сядемо краще до тушкованої баранини, з якою, чую нюхом, слуга стоїть у нас під дверима.
САФАР-БЕЙ
Після сніданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом і почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми воєводи Младена, був тіснуватий на нього, зате добре підкреслював стрункість постаті і тугі м'язи плечей.
– Ну й «купець»! – усміхнувся Драган. – Справжній тобі Самсон! Не звик я бачити торгашів з поставою воїна.
– Tc-c-cl- підморгнув Арсен, підкидаючи на долоні туго набитий грішми гаманець. – Ось доказ того, що я купець. Спасибі воєводі, не поскупивсяі.. Ну, а на випадок чого треба мати при собі і шмат гострого заліза. Признатись, я до нього звик більше, ніж до золота. – Він пристебнув до потайного пояса невеличкий кривий ятаган у м'якому сап'яновому чохлі, що заховався у широких брижах шароварів.
Почувся скрип східців, і до кімнати зайшов господар хану, вклонився:
– Мир вам, правовірнії Я радий бачити вас у доброму здоров'ї.
– Спасибі, ага, – відповів Арсен. – Мені доводилося бувати в багатьох ханах, але такої гостинності, як у тебе, не зустрічав ніде. Відтепер усі мої друзі і я будемо зупинятися тільки тут!
– Ти будеш ще вищої думки про твого покірного слугу, ефенді, коли дізнаєшся, що я приніс радісну звістку, – розплився в усмішці старий турок і вклонився знову.
– Що? Схопили тих розбійників? Повернули мої багатства?