ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– На жаль, ні. Але тебе запросив до себе каймакам Каладжі-бей. Він бажає з перших уст почути про напад гайдуків на купецьку валку.

– І всього? – Арсен зобразив на лиці розчарування, хоча був дуже радий такому повороту подій.

– Хіба цього мало? – здивувався турок. – Не кожного чужоземного купця, хай навіть правовірного, наш каймакам удостоює такої високої честі!.. Але скажу тобі, не в цьому сила. Мені стало відомо, що там буде і Сафар-бей, гроза гяурів, славний захисник ісламу!..

– Він може допомогти мені в моїй біді?

– Ну, безперечно! Зараз уся військова влада в околії в його руках. Досить одного його слова, щоб на пошуки твоєї валки вирушила сотня аскерів… А це що-небудь важить!

– Тоді я й справді дуже тобі вдячний, Абді-ага, за таку звістку. Я постараюся скористатися з твоєї поради.

– Бажаю успіху. Не забудь, що то я доклав зусиль, аби Калад-жі-бей якнайскоріше дізнався про твоє нещастя і зацікавився ним.

– Я не забуду цього, Абді-ага. Якщо тільки мені повернуть мою валку, ти дістанеш штуку найліпшого гданського сукна на жупан і шаровари…

– Наперед дякую за ласку. І прошу, поспішай: паша чекає.

Абді-ага вийшов.

Арсен уважно поглянув на Драгана:

– Здається, усе складається якнайкраще. Треба йти. На майдані, перед конаком, товпилися, стиха перемовляючись, військові та цивільні урядовці. А далі стояли похмурі, чимось стривожені міщани, їх було так багато, що, здавалося, сюди висипали всі мешканці міста.

Коли Арсен і Драган підійшли до дверей конака, дорогу їм перегородили аскери:

– Пускати не велено!

– Але ж мене запросив паша Каладжі-бей, – здивувався Звенигора. – Як же так?

– Ваше ім'я?

– Купець Асан-ага.

– Зараз, – і аскер зник за дверима.

Дуже скоро він повернувся зі слугою, який запросив «купця» йти за ним. Драган зостався на майдані.

Дерев'яними рипучими сходами Арсен піднявся на другий поверх і слідом за слугою зайшов у чималу залу, де невеличкими групками стояло десятків два ошатно вбраних людей.

Слуга низько вклонився і голосно проказав:

– Купець із Ляхистану!

Арсен ступив кілька кроків наперед і теж вклонився:

– Хай буде мир домові цьому! Я вітаю тебе, найясніший господарю Каладжі-бей! Спасибі, що дозволив ступити перед твої очі й усолодити свій слух твоїми мудрими словами!

Всі присутні одразу замовкли і втупились у злощасного купця, про якого вчора й сьогодні тільки й говорилося в місті.

Паша Каладжі-бей, каймакам сливенської округи, невисокий носатий товстун, попри свою огрядність, швидко пройшов на середину зали і зупинився перед Звенигорою. На відміну від гостей, він був одягнутий по-домашньому: в чорний шовковий халат, підперезаний тонким шовковим поясом з барвистими китицями на кінцях. Його сиві кострубаті брови від подиву поповзли вгору: він не сподівався, що якийсь там купчик з далекої, варварської країни зуміє так тонко улестити йому. А лестощі у вищих колах Османської імперії вважалися ознакою хорошого тону і ні в кого не викликали осуду й огиди. Від задоволення булькаті брунатні очі паші заблищали. Він сказав:

– Я радий вітати в своему домі купця з дружнього нам Ляхистану! Ми чули, що нашого друга спіткало нещастя: все його майно захопили розбійники. Я і мої друзі щиро співчуваємо тобі… е-е-е… вельмишановний… е-е-е…

– Асан-ага, – підказав «купець».

Паша кивнув головою і заговорив знову:

– Я докладу всіх зусиль, щоб покарати розбійників…

– І повернути мені моє майно, – вставив Арсен. Але паша вдав, що недочув цих слів.

– Я запросив тебе, ага, щоб дізнатися про обставини нападу… Може, це наведе нащих славних захисників падишаха, непереможних воїнів володаря трьох суходолів, на слід мерзенних грабіжників.

Арсен став почувати себе невимушене. Все йде добре. Легкий дрож, що пройняв його перед вступом до зали, зник. Появилась упевненість, що все закінчиться успішно.

– Дякую за співчуття, ефенді. Справді, я був дуже зажурений тим, що трапилося. Але, на щастя, більша частина мого багатства була при мені у вигляді коштовностей, і я зміг урятувати його.

– О! – вихопилось у Каладжі-бея.

– А тому дозволь, мій найсолодший господарю, засвідчити тобі свою повагу скромним подарунком… – і «купець» вийняв із кишені золотий перстень з коштовним камінцем.

По залі прокотився стриманий гомін. Присутні витягували шиї, щоб роздивитися і на подарунок, і на незвичайного купця.

Від пильного Арсенового погляду не приховалось, як пожадливо блиснули очі паші. Він із задоволенням прийняв перстень, насунув його на палець, деякий час милувався самоцвітом, підставляючи його під сонячні промені, а потім узяв «купця» під руку.

– Дякую, мій друже! Дозволь познайомити тебе з моїми гістьми. Це найкращі люди нашого міста, а також відважні воїни сонцеликого падишаха, хай продовжить аллах його літа!

Він ішов уздовж ряду гостей і називав їхні прізвища. Нарешті Арсен почув ім'я, що не виходило у нього з голови: