Пригоди Тома Соєра

То було одне з тих старовинних кладовищ, яких багато в західних штатах. Воно лежало на пагорбі за півтори милі від містечка. Його оточувала ветха дерев'яна загорожа, що подекуди похилилася всередину, подекуди назовні, але рівно не стояла ніде. По всьому кладовищу буяли трави й бур'яни. Старі могили позападали; жоден могильний камінь не лежав на своєму місці; трухляві, поточені червою дерев'яні надгробки похилилися над могилами, немов шукаючи опори й не знаходячи її. На всіх них колись було написано: «Вічна пам'ять такому-то»,- але більшості тих написів ніхто вже не міг прочитати навіть за ясного дня. Легкий вітрець шелестів листям дерев, а переляканому Томові вчувалося, ніби то душі померлих скаржаться на те, що їх потурбували. Хлопці лише зрідка озивались один до одного, та й то пошепки: місце, час і непорушна урочиста тиша пригнічували їхні душі. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і зачаїлися за трьома великими осокорами за кілька кроків від неї.

Вони чекали мовчки і, як їм здалося, досить довго. Мертву тишу порушувало тільки далеке пугукання сови. Тома опосідали дедалі лиховісніші думки, і він хотів розігнати їх балачкою. Отож і спитав пошепки:

- Геку, а як по-твоєму - мерцям не до вподоби, що ми тут?

Гекльберрі прошепотів у відповідь:

- Звідки ж я знаю? А тиша яка, аж жах бере, га?

- Та вже ж.

Запала тривала мовчанка: хлопці подумки обмірковували сказане. Потім Том прошепотів:

- Слухай, Геку, а як ти гадаєш: старий шкарбан Вільямс чує, як ми перемовляємось?

- Звісно, що чує. Як не він сам, то його душа. [71]

Помовчавши, Том озвався знов:

- Краще мені було сказати «містер Вільямс».Але ж я не мав на думці нічого поганого. Його всі звали старим шкарбаном.

- Коли говориш про мертвих, Томе, треба добре пиль нувати.

Том підупав духом, і розмова знов згасла. Раптом він схопив товариша за плече й просичав:

- Цсс!..

- Ти чого, Томе?

Обидва притислись один до одного; серця їхні сполохано калатали.

- Цсс!.. Знов воно! Невже не чуєш?

- Та я...

- Ось! Тепер чуєш?

- Боже мій, Томе, це ж вони...Певно, що вони. Що нам робити?

- Не знаю. Гадаєш, вони нас побачать?

- Ой Томе, вони ж бачать потемки, як коти. Даремно я сюди попхався...

- Та ну, не бійся. По-моєму, нічого вони нам не зроблять. Ми ж їх не чіпаємо. А як будемо сидіти зовсім тихо, вони нас, може, й не помітять.

- Я спробую, Томе, але ж... я весь тремчу.

- Ану слухай!

Хлопці прихилилися головами один до одного й затамували віддих. З другого кінця кладовища до них долинули приглушені голоси.

- Дивись отуди! Онде! - прошепотів Том.- Що там таке?

- То ж диявольські вогні. Ой Томе, страх який!

У темряві до них наближалися якісь невиразні постаті, погойдуючи старовинним бляша'ним ліхтарем, що кидав на землю незчисленні, схожі на ластовиння цяточки світла.

Гекльберрі, трусячись, прошепотів:

- То таки чорти, тепер уже видно. Аж троє! Ой лишенько, Томе, ми пропали! Ти можеш сказати якусь молитву?

- Спробую, тільки ти не бійся. Вони на нас не нападуть. «Отче наш, що на небі...»

- Цсс!

Що там, Геку!

- .Це людиЛ Один - то напевне. В нього грдосНМафа Поттера.

- Та невже? Не може бути.

- Таки він, щоб я пропав! Ану принишкни. Хоч цей навряд чи нас помітить. Мабуть, залив очі, як завжди, старий п'яничка.

- Гаразд, я анічичирк... О, стали. Чогось видивляються... Знов повернули сюди. Просто сюди... Знов стали... Знов сюди. Простісінько до нас! Тепер уже йдуть напевне... Слухай, Геку, я ще один голос упізнав - індіанця Джо.

- Еге ж, то він, клятий метис! Краще б уже з чортами мати справу, аніж з ним. І чого це їх сюди принесло?

Шепотіння урвалося, бо ті троє підійшли до свіжої могили й стояли тепер за кілька кроків від дерев, за якими сховалися хлопці.

- Оце вона,- промовив третій голос. Чоловік підняв ліхтаря, і світло впало йому на обличчя: то був молодий лікар Робінсон.

Поттер та індіанець Джо принесли із собою ноші з мотузкою, рядном та двома лопатами. Опустивши ноші на землю, вони взялися розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтаря в узголів'ї могили, а сам відійшов і сів, притулившись спиною до одного з тих трьох осокорів. Він був так близько від хлопців, що вони могли б доторкнутися до нього рукою.

- Покваптеся! - мовив він тихо.- Ось-ось вийде місяць.

Ті двоє пробурчали щось у відповідь і копали далі. Деякий час було чути лише, як скреготіли лопати й раз у раз падала на купу перемішана з камінцями земля. То були дуже гнітючі звуки. Нарешті лопата глухо вдарила в дерево, а ще за дві хвилини копачі підняли труну з могили й поставили поряд. Потім зірвали лопатами віко, витягли мертве тіло й кинули його на землю. З-за хмар визирнув місяць і освітив бліде обличчя мерця. Ноші стояли напохваті, і труп поклали на них, покрили рядном і прив'язали мотузкою. Поттер дістав великий складаний ніж, обрізав довгий кінець мотузки й сказав:

- Ну, коновале, ми вам це брудне дільце впорали. То женіть ще п'ятірку, а то покинемо вашого красеня тут.

- Оце правильно! - озвався й індіанець Джо.

- Слухайте, як це розуміти? - спитав лікар.- Ви ж зажадали гроші наперед, і я заплатив вам.