Пригоди Тома Соєра

Відповіддю йому було лише важке сапання Гекльберрі. Не спускаючи з ока заповітної мети, хлопці з останніх сил бігли далі. Поступово мета все наближалась, і нарешті вони плече в плече увігналися в розчинені двері й зне^іо-жено, але з радісною полегкістю попадали додолу в рятівній сутіні. Помалу серця їхні стали битися спокійніше, і Том прошепотів:

- Слухай, Гекльберрі, як по-твоєму: чим усе воно скінчиться?

- Якщо лікар Робінсон помре, це скінчиться шибеницею. [76]

- Ти так гадаєш?

- Не гадаю, а знаю, Томе.

Том хвилину подумав, тоді обізвався знов:

- А хто розкаже? Ми?

- Ти що, здурів? Ану ж як щось станеться і індіанця Джо не повісять? Та він же рано чи пізно порішить нас, це ж так само певно, як те, що ми тут.

- Та я про це й сам подумав, Геку.

- Як хтось і має розказати, то нехай Маф Поттер, коли він такий дурень. Він же ніколи не протвережується.

Том нічого не сказав і знову замислився. Потім прошепотів:

- Геку, але ж Маф Поттер нічого не знає. Як же він розкаже?

- Чого це він нічого не знає?

- А того, що коли індіанець Джо вдарив лікаря ножем, Маф лежав оглушений дошкою. То як же він міг щось бачити? Звідки йому щось знати?

- Хай йому чорт, а воно ж таки так, Томе!

- І ось що я тобі ще скажу: а може, від того удару Маф і сам дуба врізав!

- Е ні, Томе, навряд. Він був під чаркою, я ж бачив, та він і ніколи не просихає. Он коли мій батечко налигається, то ти його чим хочеш гати по голові, хоч дзвіницею, а йому нічогісінько. Він і сам так каже. То, звісно, такий самий і Маф Поттер. А от якби тверезого так торохнути дошкою, то він, може, й пустився б духу, не знаю.

Том ще хвилину замислено помовчав і сказав:

- Геку, а ти певен, що вдержиш язика за зубами?

- Томе, не можна нам не вдержати, ти ж сам розумієш. Хай ми тільки писнемо про це, а того диявола індіанця чомусь не повісять - він же потопить нас, як кошенят. А знаєш, Томе, що нам треба зробити? Поклястись один одному, що будемо мовчати.

- Я згоден. Це ти чудово придумав. Ми візьмемося за руки й пообіцяємо один одному, що...

- Е ні, так не годиться. То добре для всякого дріб'язку, ну там з дівчиськами - бо то такі, що від них тільки чекай виказу, а як хто на них гримне, то вони все, що хочеш, вибовкають. А з поважному ділі, як це, треба писати. Та ще и кров'ю.

Така пропозиція дуже припала Томові до душі. Виходило таємниче, похмуро, моторошно й добре пасувало до пізньої нічної години, глухого місця й самої їхньої прийди. Він підібрав біля себе чисту соснову дощечку, що [77] біліла в смузі місячного світла, знайшов у себе в кишені грудочку червоної вохри, пересунувся до світла й на превелику силу нашкрябав кілька рядків, затискаючи язика між зубами щоразу, як вів літеру згори вниз, і трохи висуваючи його, коли знов повертав нагору.

«Гек Фіни і Том Сойєр клянуться, що мовчатимуть про цю справу, а як прохопляться про неї хоч словом, то хай впадуть мертві на тому ж місці».

Гекльберрі був у захваті від Томової вправності у письмі та його високого стилю. Він тут-таки витяг з вилоги шпильку й уже намірився штрикнути себе в палець, але Том сказав:

- Стривай, не треба. Це ж мідна шпилька. На ній може бути мідянка.

- Що воно за мідянка?

- Така отрута, он що. Покуштуй хоч крихту, то знатимеш.

Том розмотав нитку на одній із своїх голок, і обидва хлопці вкололи собі пучку великого пальця й видушили по краплині крові. Помалу, ще й ще раз витискаючи кров і послуговуючись замість пера кінчиком мізинця, Том сяк-так вивів перші літери свого імені. Потім показав Ге-кові, як писати Г та Ф, і присягу було завершено. З таємничими церемоніями і замовами вони закопали ту дощечку під стіною і тепер могли вважати, що кайдани, які скували їм язики, замкнено на замок, а ключа закинуто хтозна-куди.

В цей час крізь пролам з протилежного боку до напів-зруйнованої будівлі прокралася якась темна постать, але хлопці її не помітили.

- Слухай, Томе,- прошепотів Гек,- а ця штука справді зв'яже нам язики назавжди?

- Аякже. Що б не сталося, ми повинні мовчати. А ні - то тут-таки й упадемо мертві, чи ти не зрозумів?

- Та ні, ні, я знаю.

Якусь хвилину вони й далі шепотілися. Аж раптом надворі, кроків за десять від них, тужно й протягло завив собака. Хлопці, охоплені невимовним жахом, притислись один до одного.

- На котрого ж це з нас він виє? - перелякано спитав Гекльберрі.

- Не знаю... Визирни крізь шпару, швидше!

- Ой ні, визирни ти, Томе. [78]

- Та не можу... Ну не можу я, Геку!

- Прошу тебе, Томе... О, знову виє!

- Дарма, хвалити бога,- прошепотів Том.- Я впізнав його з голосу. То Гарбісонів бульдог.

- Фу, як добре, Томе... А то, знаєш, я мало не до смерті перепудився - думав, це бездомний пес.

Собака знову завив. У хлопців стислися серця.

- Ой ні, це не Гарбісонів! - пошепки мовив Гекльберрі.- Поглянь, Томе!

Том, трусячись зі страху, наблизив око до шпари. Шепіт його прозвучав ледь чутно.

- Ой Геку, це таки бездомний!

- Мерщій, Томе, мерщій подивися! На кого це він накликає?

- Та, мабуть, Геку, на нас обох, ми ж зовсім поруч.

- Ну, Томе, вважай, що нам капець. І куди я втраплю - це ясно, як божий день. Я ж був такий поганець!