Пригоди Тома Соєра

Коли до них пробилися перші промені сонця, хлопців почала змагати соннота. Вони пішли на піщану косу й повкладалися там. Скоро добряче припекло, і вони знехотя встали й похмуро взялися готувати сніданок. Поївши, вони зовсім охляли, насилу переставляли ноги, і їх знов потягло додому. Том бачив ці тривожні ознаки й почав як міг розворушувати друзів-піратів. Але їх не цікавили ні кульки, ні цирк, ні купання - анічогісінько. Тоді він нагадав їм про їхній чудовий таємний план, і це викликало якийсь проблиск радості. Поки він не згас, Том поквапився зацікавити хлопців новою вигадкою. Мовляв, вони на якийсь час перестануть бути піратами й длялеремінк обернуться на індіанців.

Хлопцям це сподобалось, і через кілька хвилин вони були голісінькі, посмуговані з голови до п'ят чорним мулом, мов три зебри, а тоді стрімголов помчали лісом, щоб напасти на англійське поселення,- усі троє, певна річ, були ватагами.

Потім вони поділилися на троє ворожих племен і зі страхітливими бойовими покликами наскакували один на одного із засідок, і сіяли смерть, і тисячами здирали скальпи. То був кривавий день, а отже, всі лишилися дуже задоволені ним. [115]

Вони зібралися в таборі до вечері, зголоднілі й радісно ?З буджені, але тут виникла одна непередбачена обставина: ворожі племена не могли сісти до спільної трапези, не замирившись між собою, а укласти таку угоду можна було, тільки викуривши люльку миру. Ніякого іншого способу вони зроду не знали. Отож двоє з індіанців уже майже шкодували, що не лишилися піратами. А проте іншого вибору просто не було, і, силкуючись вдавати охоту, обидва зажадали люльку й почали по черзі, як і належить, курити з неї. Зрештою вони були тільки раді, що перейшли в дикунство, бо щось на цьому таки вигадали: виявилося, що тепер вони можуть курити потроху, і не йдучи шукати загубленого ножика; їх ще трохи нудило, але без прикрих наслідків. Було б просто нерозумно з їхнього боку не докласти ніяких зусиль, щоб закріпити цей успіх. Отож після вечері обидва знов обережно взяли люльки, і цього разу все також обійшлося цілком щасливо, і вечір минув для них якнайкраще. Вони пишалися й раділи з цього чи не більше, ніж коли б поздирали скальпи, а заразом і шкіру з усіх «шести народів» (4). А тепер залишмо їх курити, базікати й вихвалятися, бо вони нам деякий час не будуть потрібні.

Розділ XVII

Та аж ніяк не весело було того тихого суботнього надвечір'я у їхньому рідному містечку. Вбиті горем, у гірких сльозах, всі Гарпери та сімейство тітки Поллі вбралися в жалобу. Незвична тиша огорнула містечко (хоч, правду кажучи, там завжди було досить тихо). Його жителі робили свої повсякденні справи абияк, майже не розмовляли між собою і часто зітхали. Для школярів суботній відпочинок обернувся справжнім тягарем. Ігри та розваги не тішили їх, і врешті ніхто вже й не заводився гратись.

Десь наприкінці дня Беккі Тетчер, сама того не помітивши, у тяжкій зажурі забрела на безлюдне шкільне подвір'я. Але й там ніщо не розрадило її, і вона сумно заговорила сама до себе:

- О, якби в мене лишилася хоч та мідна шишечка! А так я не маю ані дрібнички на згадку про нього.- Вона, хлипнувши, проковтнула сльози. А потім спинилась і мовила: - Це було саме тут. Ах, коли б це тепер, я б такого [116] не сказала... нізащо в світі не сказала б. Та його більш немає, і я вже ніколи, ніколи, ніколи не побачу його!

(4) У 1715 році індіанці тускарори приєдналися до федерації п'яти народів ірокезьких індіанців, заснованої в XVI ст., і організували «федерацію шести народів».

Ця думка остаточно зломила дівчинку, і вона пішла вся в сльозах. А трохи згодом коло школи з'явилася купка хлопців та дівчаток - товаришів Тома і Джо; вони спинилися біля огорожі й стали дивитись на подвір'я, мало не побожно згадуючи, що й як робив та казав Том, коли вони бачили його востаннє, і як Джо казав те й те (звичайнісінькі дрібниці, що тепер здавались їм сповненими лиховісного пророчого сенсу),- і кожен показував точне місце, де стояли тоді зниклі хлопці, й додавав щось у такому роді: а я, мовляв, стояв якраз отут, де стою тепер, а він зовсім поруч, ну точнісінько ось де ти стоїш, і тоді він отак посміхнувся, і в мене ніби аж урвалося щось усередині, так стало страшно, але ж тоді я й подумати не міг, що це означало, тільки тепер зрозумів!

Потім засперечалися про те, хто бачив хлопців останній, і багато хто заявляв права на цю сумну честь, підкріплюючи їх доказами - здебільшого не дуже переконливими,- а коли врешті було остаточно визначено, хто справді останній бачив бідолашних хлопців живих, ті щасливці враз набули якоїсь особливої поважності, і всі інші витріщалися на них і заздрили. Один невдаха, не маючи за душею ніякого кращого спомину, з видимою гордістю оголосив:

- А мене Том Сойер одного разу добряче відлупцював!

Але ця спроба уславитися не мала успіху. Таким могли похвалитися мало не всі хлопці в містечку, і це дуже знецінювало його відзнаку. Невдовзі школярі помалу пішли собі, й далі побожно згадуючи загиблих героїв притишеними голосами.