Пригоди Тома Соєра

- Я знаю, про що ти. Ти пробрався в той номер другий і не знайшов там нічого, крім віскі. Хоч мені й не сказали, що то був ти, але я тільки почув про цю історію з віскі, як одразу збагнув, що грошей ти не знайшов, бо коли б знайшов, то вже мені якось даз би знати, дарма що не прохопився й слово:,! нікому іншому. А я, Томе, чогось весь час так і передчував, що нам не запопасти тих грошей.

- Та ні, Геку, то не я виказав хазяїна заїзду. Ти ж знаєш, [198] тієї суботи, коли я поїхав з усіма за місто, там ще було тихо. І якраз ти тоді й мав вартувати, хіба не пригадуєш?

- Ай справді! Ти диви, а здається, наче цілий рік відтоді минув. Воно ж таки було тієї самої ночі, коли я подався за індіанцем Джо до вдовиної садиби.

- Як? То був ти?

- Еге ж, тільки нікому про це ні слова. Мабуть, в індіанця Джо лишилися товариші, то я не хочу, щоб вони мали на мене зуба й шукали нагоди відплатити. Коли б не я, він був би вже аж у Техасі.

І Гек під великим секретом розповів про всю ту пригоду, бо Том знав про неї тільки те, що переказав йому старий валлієць.

- Ну, то от,- сказав Гек, повертаючись до головного предмета розмови,- хай би там хто забрав з другого номера ті пляшки, він же таки, певне, забрав і гроші. Так чи не так, а нам, Томе, їх більш не бачити.

- Геку, тих грошей там ніколи й не було!

- Як? - І Гек пильно втупився в очі товаришеві.- Томе, ти що - знов натрапив на слід?

- Геку, вони в печері!

- Скажи це ще раз, Томе.

- Ті гроші в печері!

- Слово честі, Томе? Це правда чи ти жартуєш?

- Правда, Геку. Зроду ще не казав щирішої правди. Підеш зі мною туди й допоможеш їх забрати?

- Чи я піду! Певно, що піду, тільки треба буде лишати за собою знаки, щоб не заблудитися.

- Геку, ми легко все те зробимо, анітрохи не ризикуючи, от ні стілечки!

- Тоді чудово! А звідки ти взяв, що ті гроші...

- Ти постривай, Геку, хай ми тільки туди доберемось. А як не знайдемо грошей, я віддам тобі і свій барабан, і все, що маю. Все віддам, щоб я пропав!

- Гаразд, згода. А коли вирушимо?

- Та хоч зараз, як хочеш. Ти вже добре оклигав?

- А це далеко в печері? Я оце вже днів три-чотири помалу дибаю, та якщо десь над милю, то навряд чи подужаю, Томе... Мабуть, таки ні.

- Коли йти так, як ходять усі, то це буде миль із о*яїь» Але там є і куди коротша дорога, якої ніхто, крім мене, не знає. Я повезу тебе човном. І веслуватиму сам, і туди й назад. Тобі, Геку, й пальцем не треба буде ворухнути.

- То зараз же й їдьмо, Томе! [199]

- Добре. Треба тільки взяти з собою трохи хліба та м'яса, люльки, зо дві торбини, два-три клубки шворки для змія, а ще отих нових вогнистих паличок - сірників, чи як їх там звуть. Знаєш, я тоді в печері не раз шкодував, що не мав їх при собі.

Одразу ж пополудні хлопці позичили в одного городянина, якого на той час не було в місті, невеличкий човен і вирушили в дорогу. Коли вони запливли за водою на кілька миль далі від входу до печери, Том сказав:

- Дивись, цей схил від самого устя печери весь однаковий : ні хатин, ні порубів, скрізь ті самі чагарі. А бачиш онде щось біле, там, де був зсув? То мій знак. Отут ми й причалимо.

Вони вийшли на берег.

- А тепер, Геку, звідси, де ти оце стоїш, до мого лазу вудлищем можна дістати. Ану глянь, чи не побачиш його.

Гек обнишпорив очима всю ту місцину, але нічого не помітив. Том гордо ступив у рясні сумахові кущі й сказав:

- Ось він де! Дивись, Геку, це найкращий лаз в усій околиці. Тільки нікому ні словечка. Я вже давно хочу стати розбійником, потрібна була тільки отака добряча схованка, та де її знайти, я не знав. А тепер вона в нас є, і ми триматимем її в таємниці, пустимо сюди лише Джо Гарпе-ра та ще Бена Роджерса, бо треба мати ватагу, а то що ж це буде за розбій! Ватага Тома Сойера - гарна назва, правда ж, Геку?

- Еге ж, гарна, Томе. А кого ми грабуватимем?

- Та кого хочеш. Нападатимем із засідок - так здебільшого роблять.

- І вбиватимемо?

- Ну, не завжди. Триматимем бранців у печері, поки за них не дадуть викупу.

- А що то за викуп?

- Гроші. Ти велиш бранцеві зібрати все, що він може позичити в друзів чи ще де, а як мине рік і викупу не буде, тоді вбиваєш його. Так заведено скрізь. Не вбивають тільки жінок. Тримають у полоні, але не вбивають. Зони ж бо завжди красуні й багатійки, і всі страшенно полохливі. Ти забираєш у них годинники там і всякі такі речі, але скидаєш перед ними капелюха й розмовляєш чемно. Таких чемних людей, як розбійники, більш ніде нема, про це в кожній книжці пишеться. Ну, жінки одразу закохуються в тебе і коли поживуть у печері тиждень чи два, то вже не плачуть, а потім їх звідти й не викуриш. А виженеш котру, то вона круть - і назад. В усіх книжках так. [200]

- Це таки діло, Томе! Як на мене, воно краще, ніж бути піратом.

- Атож, де в чому таки краще. І додому близько, і цирк під боком, і все таке інше.