Пригоди Тома Соєра

На той час усе вже було готове, і хлопці полізли в печеру, Том - перший. Вони добралися в кінець першого ко-ридора, прив'язали до кам'яного виступу кінець шворки й рушили далі. За кілька кроків опинилися біля джерела, і Том відчув, як по всьому його тілу перебіг дрож. Він показав Гекові рештки ґнотика свічки, що стримів із грудки глини, приліпленої до стіни, й розповів, як вони з Бек-кі стежили за кволим язичком полум'я, що здіймалось і опадало перед тим, як остаточно згаснути.

Тепер хлопці говорили майже пошепки: обох гнітила мер'тва тиша й морок печери. Вони подалися далі і невдовзі вийшли в Томів другий коридор, а там натрапили й на провалля. При світлі свічок вони побачили, що то, власне, не провалля, а крутий глинястий спад футів із двадцять чи тридцять завдовжки.

- А тепер, Геку, я тобі щось покажу,- прошепотів Том. Тоді підніс свічку високо над головою і мовив: - За-зирни-но якомога далі за ріг. Бачиш? Онде, на тій скелі, нагорі... виписано кіптявою...

- Томе, та то ж хрест!

- Ну, а де твій номер другий? Під хрестом, хіба не так? Оце там, Геку, я й побачив індіанця Джо зі свічкою в руці!

Гек якусь хвилю пильно дивився на той таємничий знак, потім промовив зляканим голосом:

- Томе, ходімо звідси геть!

- Як це ходімо? І покинемо скарб?

- Еге ж, покинемо. Десь тут напевне никає дух індіанця Джо.

- Та ні, Геку, він не тут. Він має бути там, де помер індіанець Джо,- аж ген біля входу, за п'ять миль звідси.

- Ой ні, Томе, не кажи. Він тиняється десь поблизу, коло грошей. Чи я не знаю звичаїв духів, та й сам ти знаєш їх не гірше.

Том почав боятися, що Гек має рацію. Душу йому заполонили лихі передчуття. Та раптом у нього сяйнула інша думка.

- Слухай, Геку, які ж ми з тобою дурні! Дух індіанця Джо не може бути там, де хрест!

Доказ був переконливий і справив належний вплив [201]Гека... Еге, та він не такий легкий, як здається. Що ще тут у вас? Цегла? Старе залізяччя?

- Залізяччя,- відказав Том.

- Так я й подумав. Усі хлопчаки в містечку радніші марнувати і силу, і час, збираючи те старе залізяччя, за, яке їм заплатять на ливарні сущий дріб'язок, аніж узятися до якогось справжнього діла, де можна заробити вдвоє більше. Але така вже людська вдача... Хутчій, хлопці, хутчій!

Хлопці поцікавились, до чого такий поспіх.

- Постривайте, ось прийдемо до вдови Дуглас, там дізнаєтесь.

Гек, звиклий до всякої напасті, стривожено мовив:

- Містере Джонсе, ми ж нічого такого не зробили. Старий валлієць засміявся.

- Не знаю, Геку, не знаю, синку. Нічого не знаю. Хіба ти не прладнав з удовою?

- Та ні, наче поладнав... Цебто вона до мене дуже добра.

- От і гаразд. То чого ж тобі боятися? Повільний на розум Гек ще міркував, як відповісти на це запитання, коли його разом із Томом заштовхнули до вітальні вдови Дуглас. Старий валлієць залишив візка надворі і зайшов слідом за ними.

Кімната була яскраво освітлена, і в ній зібралися всі, хто мав хоч якусь вагу в містечку. Там були Тетчери, Гар пери, Роджерси, тітка Поллі, Сід, Мері, священик, редактор місцевої газети і ще багато всякого люду, пишно, по святковому вбраного. Вдова зустріла хлопців так привітно, як тільки могла зустріти двох таких нечупар: обидва були геть перемазані глиною і свічковим лоєм. Тітка Поллі аж почервоніла з сорому, насупилась і, пильно дивлячись на Тома, похитала головою. Та чи не найгірше почували себе самі бідолашні хлопці.

Містер Джонс сказав:

- Тома я вдома не застав і вже думав, що не знайду його, коли оце натрапив на них з Геком просто в себе під дверима, ну й ме'рщій привів обох сюди.

- І дуже добре зробили,- мовила вдова.- Ходімо зі мною, хлопці.

Вона привела їх до спальні і там сказала:

- А тепер умийтеся і перевдягніться. Осьде два нові костюми, сорочки, шкарпетки - все, що потрібно. Це Ге-кові речі... Ні, ні, Геку, нема за що дякувати... Половину купив містер Джонс, а половину я. Але вони годяться на [204] вас обох. Тож одягайтесь. Ми вас почекаємо, а ви причепуріться і спускайтеся вниз. І вона пішла.

Розділ XXXIV

Гек сказав:

- Томе, якби знайти мотузку, ми б могли ушитися звідси. Вікно не дуже високо від землі.

- Дурниці, чого б то нам ушиватися?

- Та не звик я до такого панства. Аж страх бере. Не піду я туди, Томе, і край.

- Отакої! Усе це пусте. Я ж ось анітрохи не боюся. І весь час буду коло тебе.

З'явився Сід.

- Томе,- сказав він,- тітонька чекала на тебе цілий день. Мері приготувала тобі недільний костюм, і всі тривожилися, де це ти подівся... Слухай, а чим ви так перемазалися? Чи це не глина та свічковий лій?

- Ось що, містере Сідді, не лізь куди тебе не просять. Ти краще скажи: чого це тут таке збіговисько?

- Та просто звана вечеря, вдова їх часто влаштовує. Д сьогодні - на честь старого валлійця та його синів, бо вони тоді врятували її від біди. І знаєш, можу тобі ще щось розказати, як хочеш.

- Ну, що там таке?