Принц Ґаллії

Але час від часу, коли погляд Гелени спрямовувався на брата, вона миттю похмурніла, сміх її ставав трохи вимушеним, а в очах з’являлася сумна ніжність упереміж зі співчуттям. Години зо дві тому Рікард серйозно посварився з Марґаритою і фактично отримав у неї відставку. Особливо ж засмучувала Гелену та обставина, що невдовзі після такої бурхливої сварки, сповненої взаємних докорів і дошкульних образ з боку принцеси, Рікард, геть забувши про чоловічу гордість, покірно прийшов на прийом і зараз жалісливо дивився на Марґариту, привертаючи своїм нещасним виглядом загальну увагу…

Ближче до парадного входу, біля одного з вікон, сиділи за шахівницею Бланка Кастільська та Етьєн де Монтіні, які із зухвалою відвертістю обмінювалися закоханими поглядами, а час від часу й відповідного змісту репліками. В перервах між цими поглядами та репліками, вони грали в шахи, вірніше, Бланка давала Етьєнові черговий урок, пересуваючи фіґурки з яшми та халцедону як за себе, так і за нього. Принагідно додамо, що в цій грі Бланка не знала собі рівних, мабуть, у всіх трьох іспанських королівствах[28]. Під час свого перебування в Толедо Філіп найчастіше програвав їй, зрідка домагався нічиї, і лише лічені рази йому вдавалося обіграти розумницю-принцесу, що дуже відчутно вражало його самолюбство.

За чверть на дев’яту широкі двостулкові двері парадного входу розчинилися, пропускаючи досередини Філіпа з його друзями — молодими ґасконськими вельможами. Всі розмови в залі миттю припинилися, і герольд, що понад півгодини простояв біля дверей, чекаючи цієї хвилини, урочисто оголосив:

— Його високість, могутній та грізний сеньйор Філіп Аквітанський, суверенний князь Беарну, верховний сюзерен Мальорки та Мінорки, ґраф Кантабрії й Андорри, ґранд Кастілії та Леону, співправитель Ґасконі, пер і перший принц Ґаллії, наступник престолу… — герольд перевів подих і скоромовкою докінчив: — Лицар-поборник віри Христової, кавалер орденів Золотого Руна та Корнелія Великого, почесний командор ордену Фернандо Святого, віце-маґістр ордену Людовіка Визволителя!

Марґарита встала з канапи і повагом рушила назустріч гостям. Обличчя її прояснилося, а на вустах заграла привітна усмішка.

— Дуже мило спізнатися з вами, пане принце, — сказала вона, простягаючи йому руку, яку Філіп ґречно поцілував.

— До ваших послуг, пані.

Марґарита зміряла його оцінюючим поглядом і, відкинувши подальші умовності, відразу перейшла в наступ:

— А ви зовсім не схожі на войовничого та грізного государя, що за тиждень підкорив усе Байоннське ґрафство.

— Невже? — прийняв її гру Філіп. — А на кого ж я схожий?

— На толедського чепуруна та гульвісу дона Феліпе з Кантабрії.

— Як, на того самого?

— Атож, на того самого дона Феліпе, про який ходить стільки різних пліток і про якого мені багато розповідала кузина Кастільська.

Філіп поглянув у вказаному Марґаритою напрямі й уклонився Бланці як старій знайомій. Вона відповіла йому привітною усмішкою й легким кивком голови. Зодягнена в темно-зелену сукню, яка щільно облягала її гнучкий стан, чітко окреслюючи невеликі, але вже цілком сформовані груди, Бланка була така мила й приваблива, що в Філіпове серце закралася чорна заздрість до ґрафа Біскайського.

— В такому разі, принцесо, — сказав він Марґариті, — ми обидва розчаровані.

— Це чому?

— Бо ви також не виправдали моїх сподівань. Йдучи до вас, я гадав зустріти у вашій особі безжалісну фурію, але, переступивши поріг цього залу, побачив… — Тут він зробив виразну паузу.

— То що ж ви побачили? — нетерпляче спитала Марґарита.

— Мені здалося, що я побачив ангела, що зійшов з небес на нашу грішну землю, — відповів Філіп, пильно дивлячись їй в очі.

Марґарита видимо розгубилася. Вона не могла збагнути, щó це насправді — грубі лестощі, чи, може, у Філіпових словах криється якийсь підступ. Так і не дійшовши певного висновку, вона прибрала суворого вигляду і застерегла:

— Будьте обережні, принце! Мій батько розцінив би ваші слова як богохульство.

— Це ви натякаєте на розпис у соборі Пречистої Діви Марії Памплонської? — невинно спитався Філіп.

На ці слова Бланка раптом закашлялась і необережним порухом руки скинула з шахівниці кілька фіґур. Жоанна весело всміхнулася, а Гелена вибухнула дзвінким сміхом. І тим важче було стримуватися Марґаритиним придворним, які відчайдушно кривлялися, судомно зчепивши зуби й почервонівши від натуги. Лише Матільда, улюблениця принцеси, дозволила собі тихенько засміятися, прикривши долонею рота.

Рікард Іверо ще більше спохмурнів і кинув на Філіпа войовничий погляд.

А Марґарита досадливо закусила губу. Їй були дуже неприємні спогади про цей випадок півторарічної давності, коли відомий італійський художник Ґалеацці, що розписував вітражі собору Пречистої Діви в Памплоні, звернувся до наваррського короля за дозволом увічнити риси його дочки в образі Божої Матері, але отримав категоричну відмову. Мало того, в запалі праведного обурення дон Александр вигукнув: „Не потерплю святотатства!“ — і ця фраза, на превелике незадоволення принцеси, набула широкого розголосу.