— Гм. А мені здавалося, що він мав супроводжувати свою сестру, принцесу Нору.
— Пані Елеонора приїде трохи згодом, разом зі старшим братом, королем доном Альфонсо.
— Навіть так! Цікаво… Отже, на прийомі будуть принцеса Бланка і, можливо, ґраф де Уельва. Ще хто?
— Пані Жоанна, сестра ґрафа Біскайського.
— А сам ґраф?
— Ні, він не… мм… Він лише вчора повернувся з Басконії, і в нього назбиралося багато невідкладних справ.
„Ясно, — подумав Філіп. — Марґарита і її кузен так не сприймають одно одного, що навіть уникають особистих зустрічей…“
— Дякую, панно. Продовжуйте, будь ласка.
— З усіх, гідних вашої уваги, лишилися тільки пан віконт Іверо та його сестра, пані Гелена.
— Віконт, як і раніше, дружить з пані принцесою? — поцікавився Філіп. Він неквапно ходив по кімнаті, поступово наближаючись до Матільди.
Дівчина ніяково опустила очі:
— Ну, власне… Загалом, так.
— А ваш брат?
Якщо попереднє питання викликало у Матільди легке і цілком зрозуміле замішання, то згадка про Етьєн явно збентежила її.
— Перепрошую, монсеньйоре. Боюсь, я не зрозуміла вас.
„Отакої! — вразився Філіп. — Невже Марґарита, всупереч своїм принципам, взяла собі відразу двох коханців?… Проте з цим ми розберемося трохи пізніше“.
Він підступив до Матільди впритул і рішуче притягнув її до себе. Дівчина покірно, без найменшого опору, віддалася в його обійми.
— Монсеньйоре!… — швидше простогнала, ніж промовила вона.
— Називай мене Філіпом, любонько… О, Боже, яка ж ти гарненька! Ти просто зводиш мене з розуму! І я справді здурію… якщо зараз не поцілую тебе.
Що він і зробив. Його поцілунок був довгим і ніжним; таким довгим і таким ніжним, що у Матільди аж дух захопило.
Потім вони цілувалися жадібно, несамовито. Відсутність досвіду Матільда компенсувала самовідданістю юної дівчини, що вперше пізнала кохання. У кожний поцілунок вона вкладала всю свою душу і з кожним новим поцілунком чимраз дужче п’яніла від захвату, відчуваючи якесь радісне потрясіння.
Філіп підхопив напівнепритомну дівчину на руки, переніс її на канапу і, весь тремтячи від нетерпіння, гарячково став стягувати з неї сукню. Трохи опам’ятавшись, Матільда перелякано відсахнулася від нього й обсмикнула спідниці.
— Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж… Адже сюди можуть увійти… І побачать…
— Ну, й нехай бачать… Ах, справді! — схаменувся Філіп. — Твоя правда, крихітко. Даруй, я зовсім втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Він обняв її за плечі. — Ходімо, любонько.
— Куди? — злякано спитала Матільда.
— Як це куди? Звісно, до спальні. У ліжечко.
Матільда вирвалася з його обіймів.
— О, Боже! — вигукнула вона, відступаючи все далі від нього. — До спальні?!… Не треба! Прошу вас, не треба…
Філіп спантеличено поглянув на неї.
— Але ж чому? Зараз лише шоста, часу в нас удосталь, і ми зможемо гарно порозважатися. Будь слухняною дівчинкою, ходімо зі мною.
Він встав з канапи і попрямував до неї. Матільда задкувала від нього, аж поки не вперлася спиною в стіну. Вона зіщулилася, немов зацьковане звірятко; погляд її безпорадно метався по кімнаті.
— Прошу вас, монсеньйоре, — заблагала Матільда. — Не треба!…
Філіп наблизився до неї впритул.
— Треба, дорогенька, треба. Якщо, звісно, я подобаюсь тобі.
— Ви подобаєтесь мені! — палко запевнила вона. — Я… я вас люблю.
— Так в чому ж річ?
— Я боюся… Мені страшно…
Філіп розсміявся і дзвінко поцілував її тремтливі губи.
— Не бійся, зі мною не страшно. Повір, крихітко, я не зроблю тобі боляче. Навпаки — ти пізнаєш стільки насолоди, що тобі й не снилося.
Матільда у відчаї притисла руки до грудей.
— Але ж це такий гріх! — прошепотіла вона. — Страшний гріх…
Філіп усе зрозумів:
„Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собі дивина, вона ще й святенниця. Ніколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлін… Гм… А може, вони з нею ніжні подружки?…“
З розчарованим виглядом він відійшов від Матільди, сів у крісло і сухо промовив:
— Гаразд, можеш іти.
Матільда зблідла. В її очах заблищали сльози.
— О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?
— Ні в якому разі. Я ніколи не ображаюся на жінок, навіть якщо вони дурять мене.
— Дурять! — вигукнула вражена Матільда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?
— Атож, ти збрехала мені. Насправді ти не любиш мене. Повертайся до своєї пані, я більше тебе не затримую.
Дівчина знітилась і тихенько заплакала.
— Ви жорстокий, ви не вірите мені. Не вірите, що я люблю вас…
Філіп застогнав. У багатьох жінок сльози були єдиною їх зброєю — але вони вбивали його наповал.
— Ти помиляєшся, — з останніх сил промовив він, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — У тебе просто швидкоплинне захоплення. Воно скоро мине, може, й завтра.
Матільда опустилася на встелену килимами підлогу і похнюпила голову.
— Ви помиляєтеся. Це не захоплення, я справді люблю вас… Я покохала вас тієї миті, коли вперше побачила ваш портрет. Пані Бланка багато розказувала про вас… Я так чекала вашого приїзду, а ви… ви не вірите мені!…
Не в змозі далі стримуватися, Філіп кинувся до неї.
— Я вірю тобі, вірю. Я теж люблю тебе. Тільки не плач, будь ласка.