Принц Ґаллії

Розкішні шатра призвідників вже були зведені; біля кожного з них був встановлений дерев’яний навіс з яслами для коней. Під’їжджаючи до свого шатра, Філіп уважно озирався навсібіч у пошуках друзів, але на ристалищі не було жодного вершника — лише робітники та юрба хлопчаків з довколишніх сіл.

— От чорт! — досадливо промовив він, злазячи з коня. — Розминулись таки.

Зброєносець розгорнув знамено Ґасконі — золоті окови на лазуровому полі — і з допомогою двох слуг підняв його над шатром. Філіп нічого не робив, лише спостерігав за їхньою роботою, але його присутність при цьому була обов’язкова — на турнірному жаргоні це називалося підіймати власноруч. Потім на спеціальній жердині праворуч від входу до шатра був прилаштований щит з гербом, торкаючись якого кінцем свого списа противники мали викликати Філіпа на поєдинок.

Коли всі формальності були доконані і Філіп вже збирався вирушити до Памплони, як з невеликого гайка, що починався кроків за триста від шатер, вигулькнули двоє вершників. Вони щодуху мчали до нього, розмахуючи руками і щось викрикуючи на ходу. Один з них, могутньої статури велетень на здоровенному коні, був, поза всілякими сумнівами, Ернан. Другим вершником, чий кінь, у порівнянні з Шатоф’єровим Байярдом, скидався радше на поні, виявився Сімоном.

Друзі під’їхали до Філіпа і спішилися.

— Привіт, соньку! — загуркотів Ернан. — Проспався, нарешті?

— Кажуть, вночі ти був у принцеси, — вставив своє слівце Сімон. — Ну як, добре порозважався?

Філіп здригнувся:

— Ой! Не нагадуй!

— Що, об’ївся?

— Щось на зразок того, — ухильно відповів Філіп і вирішив змінити тему розмови: — Ви вже розім’ялися?

— Щось на зразок того, — передражнив його Ернан. — І навіть трохи відпочили в тому гайку… — Він сухо прокашлявся. — Чорт! Спрага замучила. Мабуть, час повертатися.

Філіп це передбачив.

— Може, спершу перекусимо? — з усмішкою запитав він.

— Га? — пожвавився Ернан. — У тебе є що поїсти?

— Певна річ… Ґоше, — звелів він слузі, — занеси торбу до шатра. Увійдімо, хлопці, сховаймося від сонця. Спека неймовірна, правда ж? Коли таке творитиметься й під час турніру, кепські будуть наші справи.

— Буде ще гірше, коли зарядить дощ, — зауважив Ернан, слідом за Сімоном забираючись до шатра. — До спеки я звик у Палестині. А от дощ… Терпіти не можу, коли чвакає багнюка під ногами коней.

— Кому як, — знизав плечима Філіп.

Всередині шатра вони повсідалися на м’якій підстилці з соломи, накритій зверху щільною тканиною, і прийнялися за їжу. Філіп маленькими ковтками потягував з пляшки вино і, добродушно всміхаючись, спостерігав, як його друзі з гучним плямканням уминали чималенькі шматки добре підсмаженого й рясно здобреного прянощами м’яса.

Нарешті Ернан задоволено поплескав себе по животу й сито відригнув.

— Дуже смачно, — пробурчав він, відкинувши вбік порожню пляшку й видобуваючи з торби наступну. — Що не кажіть, друзі, а наваррське вино пречудове.

— Ґасконське краще! — в один голос заперечили Філіп та Сімон, потім здивовано перезирнулися й голосно розсміялися.

Ернан теж зареготав:

— Диви які патріоти! У дурнів, кажуть, думки сходяться.

Сімон миттю угамував свій сміх.

— Ти мене ображаєш, Ернане, — з невдоволеним виглядом промовив він.

— З якого це дива?

— Ну, щодо дурнів.

— А-а, зрозуміло! — протягнув Шатоф’єр. Знаючи Сімона з дитинства, він давно звик, що часом той сприймає жарти за чисту монету. — Даруй, хлопче, що я зайвий раз нагадав тобі про твоє нещастя… До речі, Філіпе, а от у мене дійсно є причина ображатися. Твій майбутній тесть запросив призвідником Гамільтона.

— Ну, й що? Судячи з розповідей, Річард Гамільтон — добрий лицар.

Ернан скорчив зневажливу гримасу.

— Та вже ж, добрий! Значно гірший за мене. Я мав бути на його місці. Адже я кращий, я сильніший!

— Не заперечую. — (Філіп вирішив не ятрити рану друга і змовчав про те, що спочатку король збирався запросити сьомим призвідником Шатоф’єра, але, отримавши листа від Річарда Гамільтона, в якому той зголосився взяти участь у турнірі, віддав перевагу шотландцеві.) — Сподіваюсь, ти скористаєшся нагодою, щоб довести свою перевагу над ним?

— Неодмінно! Я покажу цьому сучому сину, де раки зимують.

— Ти можеш записатися ще до жеребкування, — сказав Філіп, видобувши з-за вилоги камзола копію реґламенту. — Але тільки починаючи з третього кола.

— Я вже записався, — відповів Ернан. — П’ятнадцятим.

— Не хочеш ризикувати?

— Ха! Немає дурних! Коли кидатимуть жереб, вільними залишаться лише чотирнадцять перших і, можливо, ще кілька останніх місць — і на них претендуватимуть близько півсотні лицарів. А я не хочу, щоб сліпий випадок завадив мені битися з Гамільтоном.

— Зрозуміло, — сказав Філіп. — А ти, Сімоне, записався?

— Ні, і не збираюся, — відповів той. — Єдиноборства не для мене. Інша річ, коли хтось із вас очолить одну з партій у загальному турнірі, тоді я, звісно, приєднаюся до нього… Ну, і ще спробую щастя в полюванні за сарацинами.

Ернан усміхнувся і знову сунув руку в торбу.

— Гай-гай! — скрушно промовив він, виймаючи останню пляшку. — Залишилася єдина й неповторна.