Принц Ґаллії

Наступні слова першого, мовлені з похмурою рішучістю, підтвердили його здогад:

— Коли йдеться про владу, сентименти зайві і навіть шкідливі. Ради корони я ладен пожертвувати всіма без винятку родичами… Гм. Тебе, ясна річ, це не стосується.

— Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й гроша. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху.

— Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть.

— Кузина… — не стримавшись, прошептав Ернан. — Все-таки кузина. Зрозуміло…

Перший вжив саме це слово, а не якийсь його арабський еквівалент. Здогад Шатоф’єра переріс у переконання. Тепер він знав обох зловмисників, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з іншим узагалі ніколи не зустрічався.

Після тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло:

— То що виберемо — отруту чи кинджал?

— Тільки не отруту.

— Чому?

— Надто непевно.

— Хіба? Як на мене, це найпевніший спосіб.

— А я так не думаю. До того ж смерть від отруєння неминуче викличе серйозні підозри. Почнеться розслідування…

— І що з того?

— В нашому становищі це вкрай небажано.

— Згоден. Але я не бачу іншого виходу. Кинджал і мотузка ще гірші.

— Ну, не кажи. Кинджал, наприклад, тим зручний, що таке вбивство легко звалити на іншого — підставити його так, аби ні в кого не виникло жодного сумніву щодо його провини.

— І як це зробити?

— Є в мене одна ідея, але це дорого коштуватиме. Дуже дорого. Щоправда, більшу частину грошей ми потім повернемо, проте втрати неминучі.

— Гроші не проблема. Що ти замислив?

— За три тижні Марґарита влаштовує заміську прогулянку в свій замок…

— За три тижні?! Так довго?

— Не хвилюйся, все обійдеться. Це найоптимальніший строк.

— Ти певен?

— Я ґарантую.

— Гаразд. Кажи далі.

— Пізніше. Я ще не прорахував всі деталі.

— А кого підставити, вже вирішив?

— Пізніше, я сказав.

Вочевидь, він привернув увагу співрозмовника до слуг, оскільки той відповів:

— Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.

— Правильно. І нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб ніхто нічого не запідозрив.

„Пізно похопилися, хлопці! — злорадно прокоментував Ернан. — Ви в мене на гачку, і горіти мені в пекельнім полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою“.

— Добре. Тоді я поїхав.

Почулося кінське іржання.

— Будь розсудливий, кузене, — вже кастільською кинув йому вслід той, що залишився. — Не гарячкуй, не нервуй. Все обійдеться.

„Це ще як сказати, пане ґрафе! — Ернан наперед смакував свій тріумф. — Не думаю, що віконт Іверо погодиться з вами, коли стане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступниці престолу“.

Через якийсь час разом зі слугами рушив в зворотну путь і другий зловмисник. Трохи відхиливши запону шатра, Ернан провів їх довгим поглядом, аж поки всі четверо не зникли в сутінках. Тоді він вибрався назовні й озирнувся довкола: над сусіднім шатром гордо майоріла „ганчірка“ — знамено Біскайї. Байярда ніде видно не було.

Ернан поклав два пальці в рот і засвистів. За хвилину, радісно форкаючи, до нього підбіг кінь. Шатоф’єр потріпав його довгу гриву.